Кейт Аткінсон - За лаштунками в музеї

— Вітаю, пташечко, — каже якийсь чолов’яга, коли я виходжу з автомата. — Щастя тобі.

Мені доводиться вдовольнитися цією епіталамою з душком віскі, бо інших не буде, адже на наше поквапливе весілля, яке зводиться до швидкої офіційної реєстрації, ми запрошуємо тільки Марджорі Моррісон, і навіть свідка доводиться позичити у попереднього весілля. Банті більше року відмовляється зі мною розмовляти, і я з жахом розумію, що за нею скучаю.

Так я побралася з Джанкарло Бенедетті й нарешті знайшла міст Форт-Бридж. Я перетнула Форт, а потім і Тей, з’ясувала, що сталося б, якби я не сходила з потяга (Геймаркет, Інверкітінґ, Кіркколді, Маркінч, Ледібенк, Купар, Лухарс, Данді, Арброут, Стоунгевен, Абердин), і прирекла себе на кілька по-справжньому прикрих років, за які чар Джанкарло Бенедетті розвіявся, як і його виразні вилиці й осяйна посмішка. І то ще півбіди: він від’їдає негарне черевце на жирній смаженій їжі і починає захоплюватися граппою. Інколи мені хочеться пожбурити в нього сірник і перевірити, чи не загориться він, як добре просякнутий ромом різдвяний пудинг.

Якось я випадково сіла на потяг до Кардендена. Я поверталася до Форфара (це було під кінець мого заміжжя з Джанкарло Бенедетті), потяг стояв на 17-й платформі на вокзалі Вейверлі, звідки зазвичай відходить потяг на Данді, а провідники вже ляскали дверима й сюрчали у свистки, коли я підбігла, затиснувши під кожною рукою по малому, брунатному, як горішок, дитинчаті з чорними кучериками. Потяг проїхав пів-Файфу, перш ніж я зрозуміла, що ми їдемо не туди (я тоді була в не найкращому розумовому стані). Доїхавши до Кардендена, ми зійшли і стали чекати на наступний потяг до Единбурга. Я була така стомлена, що якби Карденден виглядав хоч трошки перспективніше, то там би і лишилася. Якщо ви бували у Кардендені, то зрозумієте, як усе було погано.

Це було незадовго до того, як я отримала несподіваний телефонний дзвінок.

— Телефон — твої! — заволав Джанкарло Бенедетті (під моїм подружнім впливом його англійська майже не покращилася), але коли я взяла трубку, мене привітала тільки знайома тиша: це був Пан Ніхто.

— Давно ж ти не дзвониш, — покартала я, проте відповіді не отримала — ні слова, ні важкого дихання, дихання взагалі не було, тож я уважно вслухалася в тишу на випадок, якщо та несе якесь послання, і виявила, що вона заспокійлива, як морський шум у мушлі, сповнений невидимих ритмів і хвиль. Я б могла слухати цю тишу довіку, аж раптом мій співрозмовник із дна морського боязко озвався.

— Чуєш? — загадкові звуки духовного ефіру урвалися й перетворилися на перешкоди, ніби дзвонили з Антиподів, і голос повторив: — Чуєш? Чуєш мене? Рубі?

Ніякий це був не Пан Ніхто, й навіть на далека русалонька. Це була Патриція.

— Де ти, Патриціє?

Долинув дивний спотворений звук, ніби хтось учився сміятися. Сестра гукнула:

— В Австралії! В Австралії я, Рубі!

(Форфар тьмяніє у порівнянні з тим, як далеко забігла Патриція, щоб вирватися із замкненого кола нашої родини).

— Далі ти й не могла забратися, еге ж? — докорила я, але вона тільки знову видала той дивний звук.

Незабаром після того дзвінка, коли я годувала невситиму пащу машини для чищення картоплі, мене спіткала особиста епіфанія: вдивляючись у гору почищеної картоплі сорту «Король Едвард», я побачила сліпучий спалах блакитного світла, від якого в мене волосся на голові на мить стало дибки. Насправді це просто техніка вибухнула, але я тієї миті зрозуміла все: я живу неправильним життям! Це не моє життя, а чиєсь чуже, і що швидше я зайду своє, то краще, судячи з кровожерливого виразу на обличчі Джанкарло, коли я повідомила йому про зламану машину.

— Не з тією ти одружився, — пробурмотіла я йому понад горою картоплі, яку довелося довго й нудно чистити вручну. Я помахала на нього ножем. — Я не маю ані тіні сумніву, що не цим мушу займатися.

Я — дівчина з гускою із казки, я — справжня наречена, я — Рубі Леннокс.

Я пішла наступного ранку, вдосвіта, коли Джанкарло спав. Я не забрала із собою нічого, крім брунатних, як горішок, дівчаток, і спробувала чимшвидше дати дьору із чужого життя, у якому оселилася самозванкою. Ми швидко стали справжніми знавцями розкладу Британської залізниці, автобусів «Синя птиця», а врешті й неповоротких паромів, що доправили нас до Ultima Thule, і першого літа я чувала над морем нескінченними шотландськими ночами, аби пересвідчитися, що чорні голови у хвилях належать тюленям, а не спраглим помсти Бенедетті.

Коли ми з Патрицією й Банті стали трьома вершинами довгого родинного трикутника, стосунки наші покращилися. Ми разом з’їздили в Австралію: ми з Банті і двоє брунатних, як горішок, дітей, яких звали (та й досі, звичайно, звуть) Перлою й Алісою. Банті весь переліт хвилювалася, що літак зіб’є аргентинський «екзосет» — був 1982 рік, Фолклендська війна у розпалі, тож Аліса мусила тримати її за руку не відпускаючи. Ми неушкодженими зійшли на австралійський ґрунт, і Патриція показала нам своє нове життя — білий дощатий будиночок зі смоквою у саду в заможному мельбурнському передмісті. Вона побралася із делікатним дантистом-євреєм, старшим за неї на кілька років, народила двох дітей (Бена і Наомі), й коли ми приїхали, щойно закінчила ветеринарний коледж.

— То всі твої мрії, значить, здійснилися, — підсумувала я, а вона сказала, що не пам’ятає ніяких мрій. Мабуть, забула минуле.

Патриція стала буддисткою і щоранку на світанку медитувала під своєю смоквою. Нам не вірилося, що ця особа, повна сонця й енергії, — це і є Патриція. Але так і було.

Під блідими небесами південної півкулі Банті також переродилася й навіть дозволила Луїсу обережно перевірити свої пломби й підрихтувати коронки. На сонечку і в оточенні чотирьох напіванглійських внуків вона так тішилася несподіваною іпостассю матріарха Ленноксів, що мені аж шкода було повертати її до будиночка в Екомбі, де я її полишила.

(— Вона може переїхати до тебе, — радісно кажу я сестрі, коли ми чекаємо на посадку на літак лінії Квантас, і вираз на Патриціїному обличчі вартий п’ятнадцяти років очікування).

Це було в майбутньому, як і Решта Мого Життя, але то — геть інша історія («Рубі 2 — Сиквел», «Що Рубі зробила далі!»), тож коли Джанкарло Бенедетті своєю ламаною англійською каже: «Рубі — я з тобою одружуюся,