Левко Лук'яненко - На землі кленового листу, Левко Лук'яненко

з провінційними керівниками КУКу та пояснити їм свою позицію. Аргументація була настільки арифметично переконлива, що не викликала в моїх співрозмовників жодних сумнівів, і пан Дмитро Якута обіцяв підтримати мене перед керівництвом КУКу. Те ж саме казали Юрій і Христина Єндики.

Значну частину розмови за вечірнім столом зайняло обговорення перспектив відкриття українського консулату в Едмонтоні. Пан Якута добре знав прем’єра Кляйна, настрої в урядових і підприємницьких колах Альберти. Ці настрої були цілком на боці України. Нам обіцяли обладнати приміщення для консулату і передати безплатно на цілий рік. Обіцяли оплатити працю однієї людини впродовж року в консулаті, причім говорили, що коли консулат виправдає їхні надії, то, може, й продовжать цю безплатну допомогу. Оскільки роль консулату бачили в постачанні інформації з України щодо підприємництва, туризму, науково-технічних і культурних обмінів, а не в гарантіях успішності підприємницьких планів, то ризик спричинити розчарування з боку консулату був, власне кажучи, мінімальний. Щоб остудити оптимізм моїх співрозмовників, я почав говорити про складності маршруту торговельних потоків із західної частини Канади в Україну. Цей фактор важливий, звісна річ, але не вирішальний, бо ж не обов’язково, наприклад, обладнання для нафтобудування везти з Едмонтона чи Калгарі до Одеси. Можна везти технічну документацію чи купувати для спільного проекту обладнання і в Європі.

* * *

Цього ж 11 червня долетіла сумна вістка про смерть патріарха української автокефальної православної церкви Мстислава. Царство небесне йому! Упокоївся вірний син української нації. Понад 70 років він боровся за самостійність України і наставляв синів на добру мораль та служіння неньці Україні.

* * *

Едмонтонські українські друзі запросили нас на екскурсію для ознайомлення з місцями перших українських поселенців у Канаді. Ми згодилися. І 12 червня пан Радомир Білаш, Зенон і Зірка Когути, Надія і я вирушили на авто в подорож. Пан Білаш — етнограф і історик, тож був нам за доброго провідника.

Перша зупинка — село Мурдеар з музеєм отців ордену василіан. У музеї зберігають Острозьку біблію Івана Федорова — першодрук (оригінал) XVI сторіччя. Дивно, що такий раритет потрапив у село далекої західної канадської провінції Альберта! Потім показали кінофільм про 50-річчя поселення українців у Канаді, зроблений майже п’ятдесят років тому. Кінотехніка тоді ще була на низькому рівні, і стрічка відтворювала події не зовсім досконало, але документальні кадри справляли велике враження своєю правдивістю.

Наступне поселення Вегревіль славнозвісне на всю Канаду фестивалями, що в ньому відбуваються. Під’їжджаючи до села, ми здалеку побачили величезну писанку заввишки метрів з десять. При в’їзді нас зустріла невелика українська громада й староста села.

Відвідали в містечку під назвою Два Бугри будинок для старих. Його організували українці. Люди похилого віку, які не мали дітей чи втратили їх, знайшли тут притулок з дбайливим доглядом і співчутливими співрозмовниками й однодумцями. Були на фермі пана Миколи Баб’юка. Він уміло вів господарство, витримував конкуренцію і любив свою працю. У той час, як більшість українських селян поступово відходили від сільськогосподарського виробництва й переселялися до міст, він залишився при землі на своїй господі і завдяки енергії й кмітливості встигав за технічним прогресом.

Оглянули тубільну резервацію, її поселення й музей. У музеї на великій стіні розвішано одяг і прикраси вождів племені. Вождь племені пояснив значення символів віяла з величезних пір’їн. Кожна пір’їна щось означала. Символіка пір’їн передавалася від одного вождя до другого. Вона містила в собі і родові перекази, й індивідуальні риси вождя, і зв’язок духу племені з богами.

Відвідали цвинтар перших українських поселенців у селі Чипман.

Пообідали в ресторані пана Панича. Підприємливий Панич спорудив хату-навіс над старою хатою. Стару українську хату полагодив і пристосував під шинок. Хата стала і музейним експонатом, і сучасним рестораном. Стомлені мандрівники сходилися до господи, щоб відпочити, подивитися на архітектуру старої української хати, поїсти й погомоніти з люб’язним господарем.

Під високим сонячним небом простягалися широченні простори більш-менш рівнинних земель. Вузькою, але покритою асфальтом польовою дорогою наш новий мікроавтобус швидко мчав уперед. Обіч дороги іноді зустрічалися старі похилені хати в оточенні дерев. Ніхто в них не жив.

— Де ж люди звідси? — запитав Білаша.

— Виїхали хто куди. Переважно переселилися до міста. Діти здобули освіту й пішли в промисловість, торгівлю, ще кудись. Забрали з собою батьків і покинули свої обійстя.

— Але ж земля оброблена. Хто її обробляє?

— Перекупили заможні фермери. Деякі ферми перекупили банки, а потім віддали в оренду.

Із побаченого і почутого я зрозумів: наші селяни не могли поселятися звичайними селами, бо канадська влада давала кожній сім’ї великий наділ, щоб зручніше його обробляти й охороняти. І розпорошилися селяни по широченних просторах малесенькими хуторами по два-три господарства. А з бігом часу почали їх покидати.

З Едмонтона наш маршрут пролягав до міста Коловна. Помилково ми заїхали до міжнародного аеропорту, а літак з Едмонтона до Коловни відлітає з провінційного.

Довелося летіти іншим літаком до Калгарі, а з Калгарі до Коловни можна добратися за одну годину.

Нам швидко зареєстрували квитки на Калгарі й показали напрямок до зали для посадки на літак. Коли піднялися в повітря і трохи заспокоїлись, я покликав стюардесу, дав їй номер телефону і попросив зателефонувати до Коловни й попередити, що прилечу іншим літаком на годину пізніше. За п’ять хвилин стюардеса повернулася і сказала, що командир літака з’єднався з Коловною і все пояснив.

У Коловні нас зустріла невелика українська громада. Після привітань і численних запитань я розповів про труднощі творення молодої української держави і, зокрема, організацію дипломатичної служби, про дискусії з керівництвом КУКу га проблему об’єднання зусиль світового українства на допомогу Україні.

1 червня перелетіли з Коловни до міста Вікторії — столиці провінції Британська Колумбія.

Прем’єр провінції Майкл Гаркорт був зацікавлений у розширенні економічних зв’язків з Україною, ставив багато запитань, виявляв свою прихильність до нас і наприкінці переговорів прямо заявив, що провінція відчиняє двері для ділових взаємин з Україною і тепер у подальшому все залежатиме від підприємців України й підприємців провінції Британська Колумбія. Я не приховував, що на них чекатимуть труднощі бюрократичного характеру, з якими неминуче зустрінуться канадці в Україні, але з іншого боку змальовував широкий простір, який відтепер відкривається в Україні для підприємливих людей.

* * *

Наступною була зустріч з лейтенант-губернатором провінції паном Ламою. Він китаєць. Роздумуючи над утворенням китайської громади в Канаді, він зробив багато цікавих спостережень щодо співвідношення між собою різних національних груп. Уже на початку розмови