Вільям Шекспір - Збірка творів

мов лялька воскова

Перед вогнем. Отож у мене в серці

Від неї вже нічого не лишилось.

Здається, я й до друга охолов,

Враз запалившись до його коханки.

О, як шалено маритиму нею,

Коли я ближче знатиму її,

Бо ж і не знаючи, зміг покохати!

Я щойно бачив тільки вроду панни,

І голову стуманено мені.

Коли ж її засяє досконалість,

Ручусь, вона мені засліпить очі!

Вгамуйсь, моя жаго! Скорись! Забудь!

А ні, — звоюй кохану будь-що-будь!

(Виходить)

Сцена 5

Там само. Вулиця. Входять Спід та Ланс.

СПІД

Лансе! Честю присягаюсь, ти — бажаний гість у Мілані.

ЛАНС

Не давай фальшивої присяги, любий хлопче; зовсім я не бажаний гість. Я завжди кажу, що чоловік іще не загинув, допоки його не повішено. І ще не бажаний гість у будь-якому місці, допоки не оплачено його рахунку в пивничці та господиня не сказала йому: «Ласкаво просимо до господи!»

СПІД

Ну, то ходімо зі мною, шибайголово, ходімо мерщій до пивнички; там тобі за п’ять пенсів щонайменше п’ять тисяч разів «ласкаво просимо» промовлять. А розкажи-но мені, хитрюго, як розстався твій господар із синьйориною Джулією?

ЛАНС

Ну, що ж! Коли вони навсправжки поєдналися, то роз’єдналися жартома.

СПІД

А вона вийде за нього заміж?

ЛАНС

Ні.

СПІД

Як-то? Адже він з нею побереться?

ЛАНС

Ні, і це не так.

СПІД

Виходить, у них щось поламалось?

ЛАНС

Та ні ж бо! Цілісінькі й здоровісінькі обоє, мов ті рибки в воді.

СПІД

Ну, то як же стоїть справа з ними? В чому ж річ?

ЛАНС

А отак: якщо його річ добре стоїть, то й для її речі все гаразд.

СПІД

Який-бо ти справді оселі Ніяк не доходить це до мене.

ЛАНС

Якщо не доходить, осел не я, а ти. В мою ковіньку швидше заженеш розум, аніж у твою голову.

СПІД

Що ти мелеш?

ЛАНС

А ось глянь.

(Втикає в землю свою ковіньку)

Ну що? Бачив?

СПІД

Ти загнав ковіньку в землю, а не розум у ковіньку.

ЛАНС

Однаково.

СПІД

Скажи мені правду: буде весілля?

ЛАНС

Спитай мого собаку: якщо він скаже «так», — отже, буде; якщо він скаже «ні», — буде; якщо він покрутить хвостом і нічого не скаже, — виходить, однаково буде.

СПІД

Отже, — висновок: весілля буде.

ЛАНС

Ти можеш вивідати в мене таку таємну справу тільки через порівняння.

СПІД

Як не вивідати, аби вивідати. А що ти скажеш, Лансе, про мого господаря? Адже ж він зовсім згорів з кохання.

ЛАНС

Та він зроду-віку здурілий.

СПІД

Який?

ЛАНС

Який, який! Здурілий — он який, як ти й сам його допіру назвав.

СПІД

Ти мене не розумієш, лахудрин ти сину, ослячі твої вуха!

ЛАНС

Ех ти, бовдуре! Не я, а твій пан-господар анічогісінько не розуміє.

СПІД

Я кажу тобі, що мій господар згорів з кохання.

ЛАНС

А я кажу тобі, що мені байдужісінько, — згорів він чи здурів, твій пан-господар! Якщо хочеш піти зі мною до пивнички, — добре; якщо не хочеш, то ти єврей, нехрист і негоден зватися християнином.

СПІД

Чому?

ЛАНС

А тому, що тобі бракує милосердя, щоб почастувати християнина пивом; ну, то йдеш?

СПІД

Та йду вже, йду.

Виходять.

Сцена 6

Там само. Світлиця в палаці. Входить Протей.

ПРОТЕЙ

Покину Джулію — зламаю клятву;

Цю покохаю — теж зламаю клятву;

Як друга зраджу — зраджу я подвійно.

Та ж сила, що примусила мене

Дать першу клятву, змушує тепер

Її ламати тричі. Так — любов

Сама заприсягнулася на вірність,

Сама ж вона й присягу ту ламає.

Любове, ти у гріх мене ввігнала.

Навчи ж тепер, як маю гріх покрити!

Я поклонявся зірці мерехтливій,

Тепер обожнюю яскраве сонце.

Розумний-бо лама дурну присягу!

Нікчема той, кому бракує волі

Погане щось на краще замінити.

О, посоромсь, блюзнірський язику!

Ти звеш «поганим» ту, що сам хвалив

І двадцять тисяч раз їй присягався!

Кохання з серця викинуть не можна;

Проте я викинув; але ж для того,

Щоб покохати дужче. Я втрачаю

І Джулію, і Валентина; втім,

Зберігши їх, я втратив би себе;

А втративши обох, я зберігаю

Себе самого замість Валентина

І Сільвію, про Джулію забувши.

Адже я сам собі найближчий друг.

Кохання ж бо для нас — то найцінніше!

А Сільвія — клянуся чистим небом! —

Перетворила Джулію зненацька

На чорну ефіопку. То забуду ж

Я навіть те, що Джулія живе!

Нехай в душі моїй лишиться згадка,

Що почуття моє до неї вмерло;

А Валентина буду я вважати

За ворога, щоб Сільвія мені

За подругу щонаймилішу стала.

Не можу буть я вірний сам собі,

Якщо не зраджу дружби з Валентином.

По мотузяній міриться драбині

До Сільвії залізти у вікно;

І я, його суперник, все те знаю!

Я батькові відкрию їхній намір,

І, під гарячу руч, він Валентина

Негайно прожене, бо вже замислив

Дочку свою за Туріо віддати.

Та не страшний мені дурний суперник.

Я спритно бевзя оплету лукавством

І покладу його зальотам край,

Аби з палацу Валентин забрався.

Вділи мені, любове, дужі крила,

Так як ума для задуму вділила!

(Виходить)

Сцена 7

Верона. Кімната в господі Джулії.

Входять Джулія та Лючетта.

ДЖУЛІЯ

Порадь мені, Лючетто, поможи!

Тебе коханням ніжним заклинаю,

Тебе — живу табличку, що на ній

Накреслено мої думки й бажання:

Навчи мене, скажи, як я могла б,

Додержавши звичаю, звідси рушить

Туди, де зараз любий мій Протей?

ЛЮЧЕТТА

На жаль, важкий той шлях і надто довгий.

ДЖУЛІЯ

Ретельний пілігрим не знає втоми,

Як сходжує ослаблими ногами

Він різні землі. То хіба втомлюсь я,

Коли помчу в далеку путь на крилах

Мого кохання, летючи в той край,

Де жде мене жаданий і найкращий

Протей неоціненний!

ЛЮЧЕТТА

Чи ж не краще

Заждати, щоб вернувся він до вас?

ДЖУЛІЯ

Ах, погляди його мені потрібні

Більш, ніж пожива! Зворушись, Лючетто,

Стражданням зголоднілої душі.

Коли б ти відала всю міць кохання,

То, мабуть, заходилася б скоріш

Вогонь розпалювать холодним снігом,

Аніж гасить вогонь жаги словами.

ЛЮЧЕТТА

Я не збираюся гасити в вас

Вогонь жаги; я тільки намагаюсь

Погамувать його несамовитість,

Щоб він у межах розуму лишився.

ДЖУЛІЯ

Що більше гасиш, то ясніш горить він.

Струмок, що тихо лісом протікає,

Ледь стріне перешкоду на шляху,

Враз закипає, мов несамовитий;

Коли ж ніщо йому не заважає,

Леліє тихо