Анджей Зем'янський - Солдати гріху, Анджей Зем'янський

Вебер мовчки дивився вперед. Перед ним стояла тарілка з дрібним печивом і давно остигла кава. Священика, однак, здавалося, це ніяк не цікавило.

"Кількість загиблих поки точно невідома. Це війна – Вроцлав горить!". Комусь зі сторони довелося б докласти чимало зусиль, щоб зрозуміти, про що йдеться в телерепортажі. Ймовірно, йшлося про мафіозні розбірки. На складах фармацевтичної компанії сталася стрілянина. Бій розгорівся, коли прибули бійці АТО. Згоріли склади, офіси підприємства та кілька прилеглих будинків. Втрати оцінюють у кілька десятків осіб. Бій був набагато запекліший, ніж у Магдаленці, бо територія була замінована, як і там. Для пожежників доступ був утруднений. Невідомо, навіщо армія посилала протихімічні підрозділи, можливо, йшлося про небезпечні для життя хімікати, зібрані фармацевтичною компанією... Важко все це зібрати до купи. Набагато більше уяві кричали слова інформації на жовтій смузі: «ЦЕ ВІЙНА! ВРОЦЛАВ ГОРИТЬ!»

Отець Вебер, наче уві сні, поклав у рот маленьке печиво. Він зробив ковток холодної кави. Побачив у склі відчиненого вікна відображення свого нерухомого обличчя.

Поїздка на священну гору слов’ян Сленжу виявилася гарною ідеєю. Фізичні зусилля змусили відійти геть усі нав’язливі думки та погані емоції. Геть! Десь за межі свідомості. Вони сиділи на вершині в цілковитій тиші, обнявши один одного. Тепер треба було дати раду тому, що було глибше.

Барський тихо зітхнув. Легкий вітерець приємно остудив чоло, промені призахідного сонця набули тепліших і червоніших відтінків. Місто, що лежало вдалині посеред рівнини, було оповите легкою вечірньою ковдрою смогу, під якою запалювалися перші вогні. Простір вражав своєю неосяжністю. Часом воно здавалося чужим і зловісним, часом – прихильним або навіть байдужим. Що б хто не відчував, його величезність повертала людські справи до належних пропорцій.

Колись, зовсім юнаком, він приїхав сюди в табір. Як на щастя, в сусідніх будинках жили любителі фантастичної літератури, до яких Барський прилипав більше, ніж до друзів. Вечорами вони обговорювали майбутнє, як його бачать автори, режисери... Він посміхнувся сам собі. Хто міг припустити, що він торкнеться цього майбутнього? Що з ним сталося те, про що всі вони тоді мріяли. Що він стане мимовільним мандрівником у часі, перенесеним в епоху, де всі ідеї стануть реальністю. Хто б міг припустити, що він торкатиметься предметів, які повинні були з’явися лише через кілька сотень років. Що він буде мандрівником, який вивчатиме нову цивілізацію, звичаї її членів, ритуали та інопланетний спосіб мислення.

Марчін поглянув на Елю, що сиділа поруч. Вона теж дивилася вдалину. Вона називала його ідейним ідеалістом. Він внутрішньо посміхнувся. Якій ідеї він служив? Барський не міг згадати жодної. І все ж щось штовхало його, щось не обов’язково свідомо, приводячи його в рух. Він знову зітхнув. Скільки вони тут сиділи, не кажучи ні слова? Годину? Дві?

Він дивився вдалину, на Вроцлав. Там він бачив майже всі справи, якими займався. Метушня, яка закинула його в машину часу. Він заплатив за це своїми двадцятьма роками. Мало це чи багато? Цікаво, чи зважився б він на те, щоб сталося диво? За яку ціну? Він не знав. Мрії не збуваються безкоштовно. Щоб щось отримати, потрібно віддати велику частину себе. Але теж не безкоштовно. Те, що відбувалося в стінах міста, назавжди залишиться його частиною. Він теж назавжди залишиться частиною міста. Це була його власність. Він змінив долю, змінив хід історії чи, принаймні, чийсь погляд на все навколо, і тому місто, як на американському військовому плакаті, потягнулося до нього: "Я хочу тебе! Ти мій!".

Сонце сховалося за обрій. Криваво-червоне світіння тьмяніло, тому чорний смог став менш помітним. Але яскравіше світилися далекі вулиці. Величезний простір здавався привабливим. Але... Що з того, коли там усе ще панувала чужа йому цивілізація?

Еля несподівано легенько штовхнула його.

– Тримай, – простягла вона йому маленьку ошатну коробочку.

– Що це? – Він відкрив кришку й ошелешено глянув на маленький, блискучий перстень. – Що?…

– Холера ясна, – прошипіла вона. – Через тебе я більше не хочу бути такою самотньою.

– Це... для мене? – здивовано запитав Марчін, затинаючись.

– Це жіноча біжутерія, тому я не принесла її для тебе. Але я хотіла полегшити тобі справу. Розумієш: емансипація, рівні права, розмивання жіночих і чоловічих ролей...

– Скажи по-людськи.

– Бо знаєш... – вона подивилася йому прямо в очі. – Якщо ти хочеш віддати мені цю каблучку як обручку, я прийму її.

Марчін відчув незвичайне тепло всередині. Він щосили обняв Елю і ще раз подивився в простір перед собою. Інопланетна цивілізація? Так, але... чужа до тих пір, поки хтось з них не простягне до нас руку.

Переклад: Марченко Володимир Борисович

Велика подяка Марченко Людмилі за допомогу з редакторською працею

Notes

1

Людвік Рідігер (1850 – 1920) – відомий польський учений–медик, хірург, педагог, професор (1887), доктор медицини, ректор Львівського університету (1901–1902), генерал бригади Війська Польського. Засновник Львівської хірургічної школи.

2

"Опус Деі" (лат. Opus Dei – Справа Божа), також Прелатура Святого Хреста і Справи Божої (лат. Praelatura Sanctae Crucis et Operis Dei) – Персональна прелатура Католицької Церкви. Організація заснована в Мадриді 2 жовтня 1928 року католицьким священиком святим Хосемарією Ескрівою де Балагером: "Під час духовних вправ (…) він побачив з повною ясністю місію, яку визначив для нього Бог: відкрити у цьому світі шлях освячення професійної роботи та повсякденних занять". 14 лютого 1930 р. розпочалася апостольська робота з жінками, а 14 лютого 1943 р. святий Хосемарія створює для священиків священицьке товариство св. Хреста. Мета "Опус Деї" – допомагати віруючим здобути святість у повсякденному житті, займаючись звичайними земними справами, зокрема – професійною діяльністю. Штаб–квартира Прелатури знаходиться в Римі, на вулиці Viale Bruno Buozzi будинок 73. Opus Dei критикується. Критики, серед яких є католицькі священики, вважають OpusDei небезпечною організацією. На початку свого існування Opus Dei було названо «новою єрессю» через заклик до загальної святості, прийнятого згодом на Другому Ватиканському соборі (1962–1965 рр.). Небезпеку, головним чином, вбачають у секретності та закритості Opus Dei. У друкованих виданнях та Інтернет–ЗМІ є публікації, в яких говориться, що Opus Dei застосовує багато практик, властивих сектам. При цьому римські папи в різні часи висловлювали своє схвалення Opus Dei.

3

У нас цей серіал відомий під назвою "Секретні матеріали".

4

Марек Хофман – слідчий, герой оповідання А. Земяньського "Запах скла"; Славек Сташевський – один