Ешлі Голд, Ксенія Мур - Заміж за Темного, Ешлі Голд, Ксенія Мур

14.2

Клод стиснув кулаки, що аж кісточки побіліли, а потім вилаявся крізь стиснуті зуби. У очах, які почорніли від люті, сполохували відблиски полум’я. Зараз переді мною стояв могутній Володар Темного лісу – жорсткий, рішучий, сконцентрований і впевнений у собі – справжній воїн, готовий прийняти виклик. 

Тепер слова з блокнота розкрили свою істинну суть: «Хто п’є – тим і наповниться душа». Я й раніше розуміла, що Лортон підступний і огидний покидьок, але не думала, що його душа настільки прогнила. Насправді монстра з нього зробили заздрість, злість і 

шалена жага до влади. Вони спотворили його і випалили залишки людяності, якщо звісно вона колись була взагалі. От тільки незрозуміло звідки у нього взялася магія, якщо Клод говорив, що народився Лортон без магічних здібностей? Дивно це якось. 

Перевела погляд на Джерело і тільки тепер побачила, що крила у статуї в центрі фонтану почорніли, мов їх старанно вимастили сажою, так само, як і квітка в руках дівчини, а вода більше не сяяла кришталевою чистотою. 

— Сподіваюся, його душа знайде спокій, — нарешті заговорив чоловік, відводячи погляд від тіла демона. – Ходімо. Мені потрібно у палац. Тепер у небезпеці не тільки батько, а і весь Тенедрос.

— Візьми мене з собою. Я зможу тобі допомогти. Мені тільки потрібно взяти книгу заклять, — поспішала я за Клодом.

Як не намагалася переконати його, підібрати правильні слова – все даремно. Він і слухати не хотів. Сказав, що я не готова до справжнього бою, що ще не достатньо володію своїм даром, а отже, це занадто ризиковано і, що він не пробачить собі, якщо зі мною щось станеться. А я собі пробачу, значить? Якщо він загине, то моє життя теж не буде вартувати нічого. Та й не потрібне воно мені без нього!

— Я буду не сам, — заспокоював мене і швидко крокував далі.— Я прикликав армію з створінь Темного лісу. Не переймайся за мене. Все буде гаразд!

Ще б запропонував чаю випити і хрестиком повишивати, щоб не нудьгувати, доки він там ризикуватиме життям! Який же він твердолобий! Я відчувала себе такою розгубленою та безпорадною, наче мене з зв’язаними руками викинули серед океану, і це страшенно бісило.

— Може Книга Тіней допоможе? Мені лише потрібно її дістати, – спробувала якось натякнути чоловікові, але він натяку не зрозумів.

— Ти вже намагалася її взяти. Пам’ятаєш, що з цього вийшло? Часу на нові експерименти немає. Я відправлю тебе додому, — сказав, як відрізав.

Ні, тільки не це! Я маю будь що дістати цю кляту книгу! Не даремно ж вона снилася мені щоночі. От тільки сказати чоловікові про це я не мала змоги. Якщо він зараз відправить мене, то пройде занадто багато часу, поки я зможу сюди повернутися і чи матиме це хоч якийсь сенс тоді. 

— Я не хочу, щоб ти витрачав сили на моє перенесення. Я сама доберуся додому.

— Ні! Я маю бути впевнений, що ти в безпеці.

От же впертий віслюк! Ми вже майже вийшли з печери, потрібно було негайно щось вигадати, інакше він так і зробить. 

— Клоде, коханий, я благаю тебе! Доручи комусь мене супроводжувати, але не витрачай сили на такі дрібниці.

Мені навіть не довелося придурюватися – сльози самі навернулися на очі від розпачу і хвилювання. І, як не дивно, це подіяло! Все ж недаремно кажуть, що жіночі сльози — могутня зброя – чоловікам перед ними встояти важко. Він незадоволено зітхнув, але погодився.

— Гаразд, люба, тільки не плач. 

Коли ми перетнули коло з валунів, то я побачила, що на галявині вже збирається лісове військо. Вражаюче видовище! З першого погляду було зрозуміло, що це найкращі і найсильніші представники своїх рас – треновані, міцні і готові вступити в бій за першої необхідності. Демони, каркорти та кентаври стояли окремими групами і збуджено між собою щось обговорювали. Помітивши нас, всі замовкли і застигли в напруженому очікуванні.

— Могутні воїни Темного лісу! Хоча ми всі є носіями темної магії та ми знаємо, що справжнє зло живе в мороці. І сьогодні воно загрожує нашому світові. Сьогодні спадкоємець престолу, кронпринц Лортон, підступним шляхом проник до Джерела і осквернив його, перетворившись на звіра. Я відправляюся до палацу, щоб зупинити його, доки створіння мороку не заволоділи світом. Мені потрібна ваша допомога. 

 Між рядами воїнів піднявся гул голосів. Клод терпляче чекав поки вони обговорять цю новину між собою. Один з демонів зробив крок уперед.

— Володарю! Ну захопить він трон, що нам з того? От якщо сунеться до нашого лісу, то ми будемо готові прийняти бій. А так, можливо, нам нічого і не загрожує і це проблема людей, а не наша? Я звісно не проти гарної бійки, але чи потрібна вона нам?

Я впізнала цього демона – Драмес. Це його ми зустріли в лісі того дня, коли йшли до віщунки. Не дарма він мені відразу не сподобався. А раптом інші теж так думають? Між магічними расами і людьми стосунки завжди були напруженими. Чи забажають вони ризикувати власним життям заради тих, кого не дуже то й поважали? 

Почулися обурені вигуки на таку заяву, але були й ті, хто схвально кивав і погоджувався з Драмесом.

Клод підняв руку і всі притихли. А я побачила, що від лісу до нас наближається віщунка. А казала, що стара і таку далеку дорогу їй не здолати. Не дуже–то вона й заморилася, судячи з її жвавої ходи.

— Драмесе, ти думаю помітив, що серед вас нема вашого вожая Аскера? Не знаю скільки людей загине від створінь мороку, але від лап звіра вже загинув один з вас. Пошматоване тіло Аскера зараз лежить біля Джерела. Він намагався спинити його. То чи це наша битва чи вона нас не стосується?

Клод не сказав, що Аскер сам і провів Лортона до печери. І я розуміла його. Тепер це вже не мало ніякого значення. На місці ошуканого демона міг бути будь—хто інший – головне, щоб мав доступ до Джерела. А для його народу краще, щоб у їх пам’яті він залишився героєм, воїном, який загинув у битві, а не був підступно одурений, через що і втратив своє життя.

Гул голосів став сильніший, каркорти войовниче заклацали своїми металевими дзьобами, а кентаври нетерпляче вигарцьовували на місці. Вже не було чутно сумнівів чи розмірковувань — лише прокляття та рішучі заклики до негайних дій.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍