Олег Говда - Королівство у спадок, Олег Говда

— Людина ви, я бачу, досвідчена. Самі знаєте що робити, тож доручень, мабуть, дам лише кілька… По-перше, заберіть у замок тіло графа Шамова і поховайте з належними почестями. Хоч би яким був його земний шлях, він уже завершився. А заслужив покійний нагороду чи осуд — Господь вирішить і без наших натяків.

Лицар кивнув головою.

— Друге… Передайте віконту Ленському все те, що я говорив серові Гастінгсу. Про наймання людей та звільнення від податків. Без обмежень. І це стосується не лише чоловіків. Баби з дітлахами теж годяться. Діти ростуть швидко, а мати — заради своїх кровиночок, багато на що здатна.

Чогось я надто розумнішати почав. Зіркову хворобу підхопив? Забув, що мовчання золото? Бо дурість начальницьку не така видно…

— Щодо збільшення дружини — вирішуйте самі. Вважаєте, що у вас достатньо воїнів, якщо доведеться всерйоз воювати, зверніть увагу на екіпірування. Забезпечте всіх бійців добрими обладунками... та зброєю. Я постараюся навідатися до вас найближчим часом. Думаю, не пізніше як за п'ять-шість днів. Тоді й обговоримо решту питань, які є у мене до вас і у вас до мене. Домовились?

— Ваша воля нашими руками, мілорде.

— Добре… Тоді я вас не затримую. Якщо є якісь потреби, звертайтеся до сера Гастінгса. Звикайте, що тепер він є повноправним господарем цих земель. І ваша лояльність до мене так само оцінюватиметься і у відносинах із сусідами.

Сер Корбул ще раз уклонився і повернувся до товаришів. Я ж покликав Метью.

— Ну, як тобі наша пригода, друже? Дякую, до речі, за допомогу. І що лишився зі мною. Як самопочуття?

— Нормально… Десяток забитих місць, дюжина синців і подряпин… — відмахнувся той. — Зате як здорово гахнуло, ні?!

Я не відразу зрозумів про що той каже, потім збагнув. Це ж для мене час був насичений всілякими подіями, не менш ризикованими, ніж бій з невідомим чудовиськом у глибині залізних руд. А для Метью пригоди обмежилися полоном. Тож він усе ще перебував під враженням того, що сталося з нами в шахті. Ну, і звісно ж — демонстрації його магічних здібностей. Адже заклинання Чистого вогню стало таким потужним, бо доопрацьовано та вдосконалено.

— Так... Шикарно бабахнуло. Страшно подумати, що могло б вийти, використовуй ми щось потужніше, ніж вдосконалена запальничка для багаття. Добре, що ти не спеціалізуєшся на бойовій магії.

Метью глянув на мене уважніше, намагаючись зрозуміти: насміхаюся чи кажу всерйоз. Довелося зробити найправдивіше обличчя і не менш чесний погляд. Нарікати на його «очумілі ручки» ще буде час, а зараз не варто хлопця засмучувати. Тим більше, як не крути, а результат не заперечиш. Рудник уцілів, ми теж, а чудовиська більше немає…

Тобто черговий квест, отриманий мною від метра Ігнаціуса, можна вважати успішно виконаним. Ще й із доважкою. Оскільки, коли минулого разу, він безпосередньо відправляв мене битися з бароном, то поєдинок із графом навряд чи був спланований заздалегідь. І не тому, що маг не вважав мене здатним впоратися з подібним завданням, а тому, що надмірна активність принца Сонячного Піка, що за дві доби скоротив поголів'я дворян імперії на дві штуки, могла насторожити і згуртувати інших.

Адже ці «графини та бояри» самі так чинили зовсім недавно. І чудово розуміли, чим усе може закінчитись, якщо мене вчасно не зупинити. А я, навіть тричі крутіший і обвішаний з ніг до голови різними чарівними прибамбасами, проти всього лицарства не здужаю.

До речі, про прибамбаси... Надто вже прудким був граф Шамов. Можу закластися, що це не просто так. Значить…

— Метью, друже… Будь ласкавий… подивися на речі покійного графа… як це називається… магічним зором, чи що?

— А що шукати? — не здивувався мій товариш.

— Звідки я знаю… Подивишся — побачиш. Або не побачиш…

— Зараз…

Метью підійшов до латників, які саме вирішували: вантажити тіло на віз чи підвісити на попоні, розтягнутій між двома кіньми.

Юний чарівник встав у них за спинами, не привертаючи уваги, і зробив кілька хитромудрих пасів руками. Потім завмер, як хорт, що взяв слід. Того й дивись, радісно загавкає...

— Ваша високосте! — Метью повернувся до мене. — Є. Накажете зняти?

— Я сам…

Оммаж оммажем, а емоції остаточно ще не охолонули. Так що не варто даремно нервувати воїнів, діями від яких тхне мародерством. А ну як, прийде комусь в голову, що це знущанням над останками, і що честь васала вимагає образитися за мертвого сеньйора.

А ось мені, по праву переможця, таке дозволено всіма правилами та законами. Починаючи від найдавнішої військової приказки: «Що в бою взято, то свято…»

— Що?

— Перстень, ваша високосте, — тихо промовив маг. — Лише він фонить.

Угу… Ну, отже, і я не помилився. Коли ще на початку поєдинку подумав, що не дарма граф його на пальці крутить.