Тонке Драгт - Лист до короля

коротке світло-каштанове волосся. Упізнати його можна було лише по очах. Побачивши друзів, Кобра здригнувся.

— Ну що, — промовив він уїдливо, — вам мало того, що мене ув’язнили? Треба було ще прийти, щоб із насолодою подивитися на переможеного ворога? — І звернувся до Тіурі: — Пишаєшся собою, звісно. О-о, такий хоробрий лицар, яке небезпечне доручення виконав! А що за доручення, власне? Якогось листа відвезти до короля! У такенну далечінь мчати, ризикувати життям. а навіщо? Що в ньому важливого, у листі тому? Чого король ще не знає? Цілими днями мчать до нього посланець за посланцем, і кожен думає, що доправляє щось особливе. Ото сміху. — і Кобра засміявся, фальшиво, неприємно: — Га-га-га-га!

Тіурі розгубився, він був спантеличений і не знав, що сказати. Найгірше було те, що слова Кобри, здавалося, мали сенс. Зрештою, він досі нічого не знав про зміст листа.

— Вам прикро визнавати свою поразку! — зненацька голосно промовив Паккі. — Звісно ж, лист був важливим. Бо чому ж тоді ви весь час гналися за нами й докладали таких зусиль, намагаючись нам завадити?

Кобра перестав сміятися й приголомшено вирячився на нього. Тіурі хотів обійняти друга. Паккі мав рацію! І до того ж. він знову згадав слова Тирилло: не сам лист для нього був найважливішим, а те, що він дотримав присяги, даної лицареві Едвінему.

Кобра знову розлютився.

— О, так-так. Ич! Я також виконував наказ свого сеньйора, Чорного Лицаря з Червоним Щитом.

І тут його перебив суддя:

— Хто такий Чорний Лицар з Червоним Щитом? -запитав він.

Обличчя Кобри спотворилося в кривій посмішці.

— Хто? Не знаю. Та якби й знав, не сказав би. Але ви його ще зустрінете, коли лицарі з чорними й червоними щитами прийдуть сюди, щоб захопити цю країну.

— Це надумана зла й безглузда заява, — закарбував суддя.

— Не безглузда, — відгукнувся Кобра. — Зла — так. Я злий! — Він знову звернувся до хлопців: — Так, я не виконав наказу. Хоча мусив упоратися з вами, адже я сильніший за вас! Так. Хто ви такі? Зброєносець, який забув про свої обов’язки й утік з церкви в ніч перед посвятою в лицарі, й пастушок, ні до чого не здатний — лише дряпатися по горах. Не знаю, як вам вдалося вислизнути від Ярро; цей зрадник, певно, і видав вам моє ім’я. Чорти б його забрали! Я так і думав, Тіурі, що йому з тобою не впоратись. Нікчема, він гадав, що спритніший за мене. Тому я сам перебрався через гори, уздовж Першої Великої Дороги, й послав поштових голубів до мого друга, бурмистра Данґрії. Він повинен був затримати вас у в’язниці до мого прибуття. Та коли я прийшов, ви встигли вже накивати п’ятами, розбуркавши перед тим усю Дан-ґрію. Що ж, так завжди буває, коли покладаєшся на інших. Але решту я зробив сам. Я бачив, стоячи на мосту через Райдужну річку, як намісник посадив вас до в’язниці. Щоправда, потім я погнався не за тим посланцем, але й тут ще не програв!

Друзі дивилися на нього з відразою.

— Я мусив вас наздогнати, — продовжував Кобра все поспішніше. — Я хитріший від вас усіх разом узятих! Це я під виглядом пастуха примчав нібито на коні вбивці, я був посланцем, який приніс лицарю Івейну звістку, що вбивцю спіймано! І те, чого домагався, трапилося: ваші супутники, дурні служки королівського намісника, повернули назад, залишили вас самих, без захисту. Це й був мій намір: ви були самотні й незахищені. Я подався за вами, але, от прокляття, мені не щастило. Повсюди були люди, та я й не хотів убивати вас серед білого дня. А потім ви ночували в селянина, який зачинив двері в мене перед носом, а пес його гавкав на мене, аж заходився. Та ні, я не втратив надії. Я поїхав вперед, обігнав вас і, очікуючи, вирядився старим жебраком. Це мало спрацювати. Я сильніший за вас, бо вам стало шкода бідного старого злидаря, і в цьому — ваша слабкість! — Він сплюнув і завершив: — Тепер ти вже знаєш усе, що хотів. Та попереджаю — не дери занадто кирпу, не вважай себе сильнішим та кращим за інших! Не завжди й тобі щаститиме. Й останнє, що хочу сказати тобі, Тіурі, син Тіурі! Чи знаєш ти, як нашкодив собі, коли покинув церкву і втратив шанс стати лицарем? Можливо, ти думаєш, що король Унавен висвятить тебе в лицарі? Та це ж не твоя країна, Уна-вен — не твій король. Сподіваюся, король Дагонат вчинить з тобою так, як ти на те заслуговуєш, і ти ніколи не носитимеш меч і щит!

— Замовкни! — вигукнув суддя. — Годі!

Він наказав солдатам вивести Кобру і звернувся до юнаків:

— Його буде покарано по заслузі. Не думайте більше про нього. Дякую за допомогу, можете йти.

Тіурі полегшено зітхнув, щойно вони знову опинилися на вулиці.

— Хух! — видихнув Паккі. — Який негідник! Я справді не хочу більше про нього думати.

Та Тіурі засумнівався, чи зможе він будь-коли забути ті ядучі слова і злостивий погляд Кобри.

8. Мечі й персні

На вулиці хлопці насилу пробилися до Тирилло. Оточений юрмою, він стояв посеред площі і співав, його голова й руки були весь час у русі, тож бубонці на його ковпаку й пальчатках мелодійно дзеленчали в ритм пісні. Він побачив юнаків і підійшов до них.

— Не йди, Тирилло! — закликали люди. — Заспівай ще!

— Не зараз. Маю відвести до палацу цих юнаків, і на мене чекає король.

Тепер усі подивилися на хлопців.

— А хто вони такі?

— Вони прийшли з королівства Дагоната й могли б вам розповісти багато цікавого. Але не зараз, бо йдуть зі мною.

Тирилло взяв друзів під руки й повів до палацу.

— Я все-таки заспівав їм, — прошепотів він. — Це та малість, яку я можу для них зробити.

Коли вони повернулися до палацу, Тирилло відвів хлопців до короля. Цього разу король був не один, у нього сидів лицар Марвен. Познайомивши юнаків з лицарем, король люб’язно запропонував їм сісти. Тирил-ло наповнив п’ять келихів вином і примостився біля ніг короля. Тіурі помітив, що лицар Марвен носить такий самий перстень, який був у лицаря Едвінема, і зрозумів, що він теж належить до найвірніших паладинів короля.

— Я