Емма Іванівна Андіївська - Герострати, Емма Іванівна Андіївська

Ну коли вже нетільна телись, то знайдете іншого!

– Іншого! Іншого?! Ох, бракує повітря, ой, кінець мені! Та ви тямите, що це значить? Ох, моє серце!

– Не вкорочуйте собі життя зайвиною. Пощо впадати в крайній реалізм? Купіть знятку струся, підіть до фотографа, і він вам за копійки пропустить весь ваш фільм через підставного струся. Навіть рідна ненька, струсева, очевидно, не помітить різниці, не те що покупець.

– Боже, яке невігластво! Хто кінорежисер, я чи ви?

– О я скромний.

– Та я!

– А я!

– Козютку-Млодютку!

– Панове!

– Ну-ну-ну, чого ви хвилюєтеся?

– Ви гадаєте, мені самому не спала б така геніяльна думка, якби в моєму випадку вона бодай трохи виявилася на щось придатна?

– Мені нічого гадати. Сьогодні я відпочиваю від розумової праці. Я хотів вам лише добра. Ви знаєте, яка в мене співчутлива душа. І даремно ви так гостро сприйняли мої поради. Адже коли ви накручуєте документальний фільм про Сагару й Суезький канал, не виїждаючи за околицю цього міста, то чого вам з таким самим успіхом не обійтися і без живого струся? Вам належало б подякувати мені за пропозицію, замість ображати мою особу.

– А ти особа? Я й не знав!

– Ох, як смішно!

– О, профани! – зойкнув кінорежисер, хапаючися за живіт, ніби там загніздився зниклий струсь, якого він намагався вирвати звідтіля. – Мій струсь, мій струсь, мій струсь!

Він так трусився, аж я почав не на жарт хвилюватися: що коли він, боронь Боже, зараз впаде на брук і сконає від нервового потрясения, а мене потягнуть до поліції як свідка, тоді я ніяк не приховаю історії з відвідувачем. Боже, зроби, нехай він не побивається, мимоволі попросив я, хоч мені лишилося незбагненним, чому його пойняв аж такий розпач (може, людина по-справжньому здатна переживати лише своє власне горе, яке для інших ніколи не виглядає надто значущим?) і чому струся разом з найманим вартовим йому конче припекло везти на процес, щоб потім кинути обох в авті. Зрештою, я не уявляв собі, як він ухитрився транспортувати струся в невеликому авті з м’якими сідіннями, не поламавши птахові лап, якби це був звичайний струсь, а не якесь ґумове диво.

Видно, не досить щедрою винахідливістю відзначалася не лише моя уява, а й збирача автографів, бо він уїдливо поцікавився, чому все таки кінорежисер вирушив саме зі стру- сем на процес.

– Як чому? – ожив кінорежисер, наче те, що кинув збирач автографів, завдало йому смертельного удару, який, дивним способом, пробудив його до нового життя. – Чи ви знаєте, який у мене дорогоцінний час? Кожна секунда – золото! Ііе-оці-ненна! Чи ви взагалі тямите, що таке успіх? Вам то не в кунах, бо ви не добігли до цього. А я ніколи нічого не відкладаю на потім – це перша засада успіху. Під лежачий камінь вода не тече!

– Я ще ніколи не бачив каменя, що прогулюється, або який чвалав би туди, де тече вода.

– Козютку-Млодютку!

– Може, неправда?

– Треба рухатися, щоб мати належний успіх. Рухатися й не марнувати часу. Я збирався одразу ж після процесу їхати за місто фільмувати!

Кінорежисер на очах уподібнювався до машини, що продукувала самі зайві рухи, які весь час повторювалися. Спочатку рухи, а тоді й слова.

Імовірно, переважна більшість людей після якогось часу починає повторюватися, а в нього цей час виявився дуже короткий.

– Але я знаю, я догадуюся, що це означає, – вигукував він. – Це все мої милі друзі, не інакше! Це вони! Я певен – хтось із них позаздрив моєму успіхові! Я переконаний. Так. Нема жодного сумніву. Хтось із них підкупив вартового, Цю худобину, цю тварюку, якій я на кінець знімання пообіцяв Ще й могорич! Підкупив, аби цей нехлюй випустив струся.

Ясно. Бож обох їх нема. А струсь без чужої допомоги не здолав би вилізти з авта.

– Ну, щоб вилізти з авта, не треба великої допомоги.

– Він не міг вилізти сам зі зв’язаними ногами! Стоячи він не вміщався. Низький дах. Я спеціяльно в зоопарку попросив, і мені його зв’язали. Ну й обвинули газетами, аби він усередині не бруднив авта.

Я раптом з зачудованням встановив: що докладніше кінорежисер пояснює, то незбагненнішими робляться його слова, набираючи зворотної функції. Замість зрозумілішати, з кожним новим уточненням струсь розростається в щось дедалі неокресленіше, колосальне видиво, яке не зраджує найменшого стосунку до казань кінорежисера. Ще хвилина, і я перестану взагалі тямити, що кінорежисер вимовляє, зараз брук попливе в мене з-під ніг, і я ніколи не довідаюся, що сталося насправді, і чому над кінорежисером виблискують щелепи Козютка-Млодютка.

Таж Козютко-Млодютко регоче, дійшов я нарешті висновку і одразу дійсно почув сміх.

– А ви струся кудись, – щось, видно, дуже дотепне закінчував Козютко-Млодютко, – і повна Сатара! А?

– Якщо струсь не знайдеться, я пропав, – все ще ті самі слова, однак настільки іншим тембром вимовляв, так, власне, не говорив, а саме вимовляв, кінорежисер, аж я зиркнув, намагаючися пересвідчитись, чи не бідкається хтось інший за його спиною. Проте за його спиною я зауважив лише ліхтарний стовп.

– Ну що я тепер робитиму? – якось ще позбавлений своєї ідентичности, побивався кінооператор. – Не їхати ж мені заради нього, проклятущого, до Сагари? Я гублю замовлення. Удруге мені вже не випозичать іншого струся! Ну, і потім штраф, не тільки заклад! Пропав мій заклад, який я залишив у зоопарку за струся! Усе на вітер! Ви розумієте, що це значить? Стільки старатися, стільки мучитися, і все прахом! Тільки я знайду того, хто позаздрив моїй славі й успіхові! Хто підкупив вартового, аби той випустив струся. Я знайду його. Я покажу йому! Він! – підплигнув раптом режисер, як навіжений, кидаючись до керми.

Якби рух указового пальця кінорежисера протривав кілька секунд довше, енергія, яку він випромінював, напевно висадила б у повітря ріг вулиці, з-за якого, наче пробне видання апокаліптичного птаха, появився довготелесий струсь, обвинений ілюстрованими газетами, що архангельськими трубами струмували на всі боки з-під мотузок, якими їх прив’язали до пташиного тулуба. Місцями мотузки порозсовувалися, і газети поопадали, хоч це не дуже помічалося, бо ті шматки, які ще досить густо висіли на ньому, надавали птахові настільки незвичайного вигляду, що я на якийсь краєчок миті сполошився: а коли це дійсно знак катастрофи, попередження, яке треба вчасно сприйняти? – проте заки я повністю усвідомив ці спалахи страху, репетування кінорежисера позбавило мене здібности думати, і переполох минув.

Я зауважив, як за струсем на віддалі в унісон, мов оркестра за скрипкою, йде публіка, хоч її назбиралося ще не стільки, щоб мій задерев’янілий