Емма Іванівна Андіївська - Герострати, Емма Іванівна Андіївська

– Та ніби маю.

– Дивіться, дивіться! – Каталогізування явно зазнавало подальших змін.

– Чого ж ви з ним ховаєтеся?

– Та я його лише сьогодні придбав, і то зовсім випадково, – неохоче признався я, відчуваючи непереборну відразу до слова «ховаєтеся».

– Скільки заплатили? Ви, далебі, багатій?

– Це випадково, настільки випадково.

– Ну ж і авто! – збирач автографів очевидячки знову кореґував свою думку про мене.

– Це справді ваше авто? – недовірливо поінформувався Козютко-Млодютко, в супроводі кінооператора й чолов’яги з геркулесовим носом, наздоганяючи збирача автографів, і, ще заки скінчив речення, вся його постать змінилася. Йому наче відросли подвійні плечі, м’язи, голос став якось особливо переливатися, ніби в нього вставили гойдалку, якій тіло Ко- зютка-Млодютка зробилось замалим.

– Знаєте що, – з гойдалки переходячи раптом на грудний голос, заспівав Козютко-Млодютко, намагаючися пальцем перебігти ґудзики мого піджака з таким виглядом, аж я й собі завагався, чи не виконували ґудзики функції електричних дзвінків, які розчиняли не тільки двері, а й душі, – позичте на кілька годин ваше авто. Га?

– Та я ще …

– Турбуватися не потребуєте ані трохи! Я вам його увечорі поверну. Так, справді. Заплачу навіть відсотки, якщо захочете. Клянуся, ось моя рука, ось моє серце, не подряпаю, де проп’ю. Ви його отримаєте увечорі, як лялечку. Зрозумійте, я просто мушу випозичити ваше авто! Мушу. Тоді моє майбутнє одразу ж забезпечене. Вас послало мені само провидіння. Ви просто не маєте права відмовити! Ми ж друзі, гадаю, ви ще пам’ятаєте той вечір, коли ми вас так тепло прийняли до нашого товариства? Таке не забувають. Ну як, згода? Очевидно ж згода! Давайте ключі, ну!

– Та пощо тобі авто? – розсердився молодий чоловік з геркулесовим носом. – Ми ж збираємося до. Ми ж домовилися!

– Як пощо? Ви посліпли чи що? Обидві кінозірки: Люляя і Лінуза без тями від мене. Ледве вони появилися на процесі, я глянув – і в обох повний успіх. Я ледве досидів до перерви процесу. І одна, і друга тільки на мене й дивилися. Треба ж народитися останнім йолопом, аби не скористатися! Це ж і для біографії, і для здоров’я – повний успіх. Світ мусить довідатися, що Козютко-Млодютко.

– Козютку-Млодютку, припини!

– Тихо, не заздріть, моєї слави перепаде і на вас. Але спершу я мушу мати до вечора це авто, щоб гідно їх відвезти до себе.

– У свій закамарок? Козютку-Млодютку, змилуйся!

– Не забудь перед прийняттям бодай провітрити!

– Ну, що ви, в апартаментах Козютка-Млодютка, такі пахощі, аж.

– Не впадайте в банальність! Вони приїдуть дивитися на мене, а не на мої апартаменти. Подумаєш, велике діло. Що таке апартаменти? Сьогодні нема, а завтра – хороми. Головне я, а решта… Якщо ви дасте мені зараз авто.

– Слухай, Козютку-Млодютку, залиши ідею з автом. Ну будь же людиною. Ми ж домовилися!

– Домовилися, домовилися! Мало що домовилися. Тоді домовилися, а тепер не домовилися. Кінозірки – моє майбутнє, а раз так – то і вам щось перепаде. Ясно?

– Таж ти до них навіть не підходив! Чи ти телепатичним способом (від теліпати): теліп-теліп – і вже домігся в них успіху?

– Голова! Хіба треба мужчині слів, щоб порозумітися! А я втілення справжнього мужчини! – радісно сповістив Козютко-Млодютко.

– Невже?

– Даремно ти думаєш, ніби де дотеп. Вони весь час не зводили з мене очей, однак пощо тут просторікувати, коли справа наглить. Ну то як, чи можу я взяти ваше авто?

Проте я не встиг відповісти.

– Пропала Сагара! Прощай Сагара! – кілька кроків від мене заревів кінооператор, то закриваючи, то відкриваючи дверцята трохи застарілого, хоча ще не зовсім старого авта, розфарбованого зебровими смугами. Так фарбували свої таратайки власники-мистці з тих околиць міста, де жила богема, щоб не відставати від моди, особливий шик якої полягав у старомодності.

Від його реву важко з крильним громом відірвалися голуби зі сходів палацу юстиції й застряли в повітрі. Ангели Страшного суду, подумав я, і від них лягла тінь на все місто, а, може, й на всю землю.

– Удар сонця, – першим отямився збирач автографів.

Мені здалося, що кінооператор радше збожеволів, хоч я особисто ніколи не чув, як від спеки божеволіють.

– Мій струсь! – захлинався кінооператор, розмазуючи чи то піт, чи то сльози на обличчі. – Таж не стійте, як бовдури! Шукайте, рятуйте, я вам кажу, я вас благаю! Друзі, прокляття моє, оглухи, таж не стовбичте, спішіть, мчіть, рятуйте! О, Боже, скільки я доклав зусиль, терпіння, аби намовити директора зоопарку випозичити одного й другого, і от!

– Кого, кого?

– Як кого! Струся! Стру-у-ся!

– Та чого ж одного і другого? Зразу двох струсів?

– О, Боже, струся і вартового! Доглядати за птахом. Бож звідки я знаю, як біля нього ходити? Скільки грошей я вгатив у них! І заклад, і так, і тепер вони обидва зникли. Ви розумієте, що це значить: зникли! Я зруйнований. Я пропав!

– Звичайно це дуже прикро, проте не хвилюйтеся, – пошкодував я його. – Не побивайтеся, адже струсь не гуска, аби його вартовий заніс кудись далеко під пахвою. Вони напевно ще знайдуться.

– Струсь не гуска! – заверещав кінооператор. – Чи ви тямите!!

– Благаю вас, не хвилюйтеся, я справді нічого поганого не мав на думці, я хотів лише сказати – ваш струсь знайдеться, ваш струсь …

– Струсь не гуска і не горобець! – з надхненням підхопив Козютко-Млодютко, забувши раптом про красунь.

– Вам струсь не гуска й не горобець, – з розпуки заридав кінооператор, остаточно розчавлений втручанням Ко- зютка-Млодютка, – а я приготувався накручувати вузьплівковий фільм про Сагару! Про Сагару й Суезький канал. Документальний фільм, по-мистецькому документальний, на якого я знайшов покупця. Ви розумієте, що це значить! По- куп-ця!

– Гаразд, гаразд, тільки пощо все таки на це струсь?

– Як пощо? Який же вийде фільм про Сагару й Суезький канал без струся? Заради його проклятущого тепер хоч їдь до Сагари!

– От тобі новина! Сагара ж давно індустріалізувалася! Тепер там струсі належать до анахронізму. Та й взагалі, хто зна, чи там струсі будь-коли існували?

– О, Боже, яке невігластво! Існували чи не існували! Та яке мені діло, чи вони дійсно існували! Хоч би вони триста разів не існували чи перевелися! У моєму фільмі про Сагару й

, Суезький канал мусить бути струсь, і то не один. Для кольориту, задля внутрішньої мистецької правди. Це – абетка мистецтва! Хіба ви не знаєте, що дійсність у мистецтві тільки заважає? Він мусить там бути, хоч би світ завалився. Або струсь, або я пропав. Мій покупець нізащо не купить фільму про Сагару без