Костянтин Киріце - Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце

— Чабан пішов? — спитав чоловік із борсуковими очима. — Він ніби ночував тут…

— Пішов недавно. Я вишпетив його трохи, бо він того заслужив.

— Мабуть, після всього тепер у нього не буде більше охоти базікати, — засміявся худорлявий.

— Так! — відповів чоловік із шрамом. — Він поклявся мені, приклавши руку до серця, що більше такого не повториться. І я вірю йому.

— А патруль? — поцікавився «борсук».

— Заспокоївся. Тепер і в нас буде спокійно. Жаль, що ми не скористалися ним. Ви думали про це?

— Про вхід? — ніби здивувався худорлявий. — Цілу ніч. Мені більше нічого й не снилося, тільки вхід.

— І?.. — запитання прозвучало ніби з ноткою презирства. — Нічого? А що б ви сказали, якби вхід виявився саме в цій кімнаті?

— Тут? — спитали обидва в один голос.

— Так!.. Придивіться гарненько. Де б він міг бути?

Чоловік із шрамом махнув рукою так, ніби дарував їм на віки вічні мармурове приміщення:

— Нічого тут у вас не викликає подиву? Гай-гай! Дивіться й думайте!

Обидва, ніби несповна розуму, блукали поглядами по кімнаті. Вони знали тут усе, кожну мармурову плитку, кожен сантиметр на кожній плитці. Безпорадно знизали плечима.

— А ви бачили коли-небудь одну-єдину колону посеред кімнати? — спитав чоловік із шрамом. — І не думали, навіщо вона стоїть самотою?

— У колоні? — пробелькотів худорлявий.

— Це я вже підозрював давно… але мені заважали останні події… Принесіть драбину!

Худорлявий приніс із кутка легеньку металеву драбину і приставив її до колони. Озброївшись самим молотком, чоловік із шрамом упевнено і спритно піднявся по драбині. Десь посередині він зупинився:

— І навіть не вище. Ось послухайте!

Він неквапом постукав молотком по колоні. По черзі вистукував дві сусідні мармурові плити. Після кожного удару перечікував. Потім почав стукати по два, далі по три рази в кожну плиту. Ті, внизу, не відчували ніякої різниці в звуках.

— Не чуєте?.. Чого витріщили очі? Краще нашороште вуха!

Він знову почав стукати, і слухачі нібито вловили якусь відміну. Одна з плит дзвеніла наче глибше.

— Зверніть увагу на неї! В кімнаті навпроти така сама плита видає такий самий звук. Тільки різняться вони трохи товщиною. Всього на кілька сантиметрів. В одної, може, двадцять п’ять сантиметрів, а в другої — п’ятнадцять або двадцять. Надто вже великий збіг: саме ці плити!

— А може, спробувати відчинити?

— У тому-то й біда. Їх можна відчинити лише зсередини колони. Очевидно, там якийсь механізм. Звідси їх можна відчинити, тільки висадивши в повітря колони… А вони дуже масивні… Тс-с!

Це був наказ. Звідкись долинув приглушений гомін. Почувся виразний стукіт у стіну. В одну мить усі троє схопили в руки сокири на довгих топорищах.

— Негайно зачинити вхід! — звелів обом, чоловік із шрамом.

І подався слідом за ними наглянути. Побачивши, що вони не можуть зрушити з місця велетенського каменя, він опинився біля них і підклав плече. Камінь заворушився і ніби навіки перекрив будь-яке сполучення із зовнішнім світом.

— Якомога пильніше перевірте приміщення! Праворуч! Ліворуч!

Обидва зрозуміли. Худорлявий узяв собі кімнати ліворуч, чоловік із борсуковими очима — праворуч. Обидва подалися бігцем, засунувши сокири за пояс.

Підійшовши до кімнати дівчини в білому, чоловік із борсуковими очима потягнув зовнішній механізм і тихенько прочинив двері. В кімнаті нікого не було. Він зачинив двері на металеву штабу і повернувся в інший коридор. Почекав кілька хвилин, потім прослизнув у внутрішній двір, але не побачив ніде нікого. Його ніби громом уразило. Куди ж могла подітися дівчина в білому? Але він ніби відчував, що вона десь тут. Підвів погляд і побачив її вгорі на стіні, біля зубців. Але й дівчина в білому побачила його. І почала занепокоєно спускатися…

2

У другому замку черешняки від самого ранку шукали потайні двері в мармурових кімнатах. Вони стукали в кожну брилу, в кожну плиту, в кожну стіну. Зробили якусь примітивну драбину і по черзі піднімалися по ній, вистукували кожен квадрат, а потім обмацували пальцями периметр і зв’язки.

Перший пошук не дав ніякого наслідку. Невдачі ніби переслідували черешняків.

— Все-таки вхід повинен бути! — затявся Віктор. — Де він? Де? Але бути він повинен!

— Я думаю, ми робимо помилку, — сказала Марія.

— Знову ти сумніваєшся в існуванні другого замку? — дорікнув їй Дан, що, як завжди після вагань, став найпалкішим прихильником Вікторової теорії.

— Мова не про те, — захищалася Тікова сестра. — Згадаймо про документ логофета, про вхід до замку, про ворота, які так жорстоко й хитро охороняються, що не треба й ніякої варти, про цю загальну ідею побудови фортеці з двома замками-близнюками…

— Ну, гаразд, — почав насміхатися Дан, — але куди ти хилиш?..

— Хочу прихилити сюди, — розсердилася Марія. — Я хочу, щоб ви викинули з голови думку, ніби вхід може бути просто дверима в стіні.

— Твоя правда, Маріє, — підтримав її Віктор. — Але ця сувора симетричність замку вимагає звичайного банального обстеження. Що інше ми можемо вдіяти?

— А коли розглянути все через призму симетрії? — вголос подумала Лучія.

— Оце ідея! — звеселів Віктор. — Але, не знаючи входу, чим ми можемо користуватися, щоб його відкрити?

— Треба спершу подумати! — запропонувала Марія.

— Я цілу ніч тільки й думав про це, — признався Віктор. — Хочу збагнути ідею сполучення… Намагаюся поставити себе на місце будівельників, але, як казав Дан, аби ж тут були статуї, галереї, комірки… А тут усе таке величезне, безмежне й відкрите. Ніщо не вказує на приховану таємницю. Тож ми й вимушені обстукувати стіни.

— А якщо потайні двері такі або майже такі завтовшки, як стіна? — спитала Лучія.

— Це означає крах наших пошуків, — відповів Віктор. — Я впевнений, що нам треба взятися за кімнати й перевірити