Кейт Аткінсон - Життя за життям, Кейт Аткінсон

Рене вже не судомило, але натомість вона вся тремтіла, виглядало недобре. Містер Емслі з притиском сказав:

— Давайте, Сьюзі, давайте, дівчинко, ви не спіть, от молодчина.

— Її насправді звати Рене, — сказала Урсула, — хай би що там вона казала.

— А я їх усіх зву Сьюзі, — м’яко пояснив містер Емслі. — Мою донечку так звали. Її забрала дифтерія, вона була ще геть маленька.

Рене востаннє здригнулася всім тілом, і в її призаплющених очах згасло життя.

— Відійшла, — сумно сказав містер Емслі — Мабуть, внутрішні ушкодження.

Акуратним почерком бакалійника написав на бірці «Арґайл-роуд» і прив’язав їй до пальця. Урсула витягла з хватки Рене сумочку і витрусила її вміст.

— Ось і посвідка особи, — показала містерові Емслі.

Там, звісно, було написано «Рене Міллер». Він дописав на бірці ще й ім’я.

Доки містер Емслі маневрував, щоб розвернутися і вибратися з підвалу, Урсула підняла золотий портсигар, який вилетів із сумочки разом із дзеркальцем, помадою, презервативами і бог зна чим іще. Вона не сумнівалася, що портсигар — не подарунок, а крадений. Урсулі складно було уявити Рене з Крайтоном — не те що в одному ліжку, а й просто в одній кімнаті. Війна справді зводила між собою найнесподіваніших людей. Він, мабуть, підчепив її десь у готелі, чи, може, і в менш респектабельному endroit. Де вона нахапалася французької? Мабуть, знала лише кілька слів. Хай там як, це точно не від Крайтона — він був певен, що англійської досить, аби панувати світом.

Вона поклала в кишеню портсигар і посвідку особи.

*

Коли вони задом наперед вибиралися з підвалу (зрозуміли, що розвернутися все одно не зможуть), руїни посунулися. У них на мить стало серце. Вони завмерли, стиснувшись, як коти, і боялися навіть вдихнути — здавалося, цілу вічність. Коли вони вирішили, що знову можна рушати, то виявилося, що їхній шлях до відступу завалило, тож довелося шукати кружний хід, пробираючись навкарачки зруйнованим підвалом.

— Ця ваша робота доконає мені хребет, — бурчав за нею містер Емслі.

— А мені коліна, — докинула Урсула.

Вони пробиралися втомлено, але наполегливо. Урсула підбадьорювала себе думкою про грінки з маслом, хоча масло на Філлімор-ґарденз скінчилося, та й хліб також, якщо, звісно, Міллі не постояла в черзі (що навряд чи).

Підвал перетворився на нескінченний лабіринт, і Урсула почала розуміти, чому стільки числиться зниклими безвісти — усі ховалися внизу. Виявляється, мешканці дому обладнали в підвалі укриття. Мертвих — чоловіків, жінок, дітей, навіть собаку, — здається, засипало, де сиділи. Під шаром пилу вони виглядали як скульптури чи викопні рештки. Їй згадалися Помпеї і Геркуланум. Урсула побувала і там, і там під час «великого європейського турне», як вона це амбітно називала. Зупинилася вона в Болоньї, де заприятелювала з американкою (Кейті, жвавенька така). Вони швидко проїхалися Венецією, Флоренцією, Римом і Неаполем, а тоді Урсула рушила до Франції, де й завершила рік за кордоном.

У Неаполі, який, правду кажучи, її вжахнув, вони винайняли гіда і провели найдовший день у своєму житті, уперто кружляючи руїнами втрачених міст Римської імперії у куряві й під нещадним південним сонцем.

— Господи, — пробелькотала Кейті, коли вони пленталися порожнім Геркуланумом, — краще б їх не відкопували.

Їхня дружба спалахнула на мить і згасла так само швидко, щойно Урсула переїхала до Нансі.

«Я розпростерла крила і навчилася літати», — писала вона Памелі, полишивши Мюнхен, де жила у таких собі Бреннерів. «Я досвідчена громадянка світу» — а насправді була зеленим пташам. Якщо цей рік її чогось і навчив, так це того, що викладати вона не хоче — намучилася з приватними уроками.

Натомість вирішила податися на державну службу і прослухала інтенсивний курс стенографії та машинопису у Гай-Вікомбі, очолюваний таким собі містером Карвером, якого пізніше арештували за ексгібіціонізм.

(— Ковбаску свою показував? — спитав Моріс, з огидою вищирившись.

Г’ю на нього накричав, сказав, щоб той забирався з кімнати і щоб більше в домі таких слів не чули.

— Та він же геть інфантильний, — сказав він, коли Моріс грюкнув дверима до саду. — Він точно готовий до шлюбу?

Моріс заїхав додому, щоб сповістити про свої заручини з дівчиною на ім’я Едвіна, найстаршою донькою єпископа.

— Господи, — сказала Сильвія, — нам що, доведеться ставати перед ним на коліна?

— Не мели дурниць, — сказав Моріс.

— Не смій так розмовляти із матір’ю, — сказав Г’ю.

З якого боку не поглянь, візит не вдався).

А містер Карвер, як на те, був непоганий чолов’яга. Він був великим шанувальником есперанто, що свого часу видавалося Урсулі абсурдною ексцентричністю, проте зараз вона думала, що непогано б мати універсальну мову, як свого часу латину. Звісно, сказала міс Вулф, спільна мова — прекрасна ідея, тільки цілковито утопійна. На жаль, це з усіма добрими ідеями так, — сумно додала вона.

Урсула рушила у європейське турне цнотливою, а повернулася вже ні. За це треба подякувати Італії.

(— Як не в Італії коханця завести, то де ж? — спитала Міллі).

Джанні писав дисертацію з філології в університеті Болоньї і був дуже суворий і серйозний, Урсула не такими уявляла італійців. (У сентиментальних романах Бріджит усі італійці були підступні зухи). Джанні взявся до справи старанно й урочисто, внаслідок чого ця ініціація виявилася менш ніякова, ніж Урсула боялася.

— А ти в нас смілива, — сказала Кейті.

Вона нагадувала Урсулі Памелу. Звісно, не в усьому — скажімо, американка безжурно заперечувала теорію Дарвіна. Кейті була баптисткою і берегла цноту до шлюбу, але через кілька місяців після повернення до Чикаго втонула. Її мати написала Урсулі: мабуть, перебрала всі адреси в доньчиному записнику і сповістила всім. Завдання, звісно, жахливе. Коли помер Г’ю, вони просто розмістили повідомлення у «Таймз». А бідолашка Кейті дарма берегла цноту. «Безпечне й тихе місце — гріб, та в нім кохатись не змогли б»[15].

— Агов, міс Тодд!

— Перепрошую, містере Емслі. Тут як у склепі, повно померлих.

— Так, і я хотів би звідси вибратися, перш ніж долучуся до їхньої когорти.

Коли Урсула стала обережно просуватися вперед, то наступила коліном на щось м’яке й сахнулася так, що вдарилася головою об зламану балку. На них посипалася пилюка.

— Ви в порядку? — спитав містер Емслі.

— Так.

— Чому ми затрималися?

— Зачекайте.

Вона вже колись наступала