Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний

- i закурили вдвох селом, об­ходячи парафiян, а додому iнодi рачки прилазячи. Сестра довго терпiла. Далi почала лаяти чоловiка й брата, стала докоряти йому, що вiн убрався на все готове та й останнi злиднi пропиває, останнiй шматок хлiба одриває своїми здоровими руками вiд рота малих її дiток. Шавкун на лайку мовчав, як у рот йому води налито. Гiрка правда, мабуть, дуже колола йому очi. На другий ранок вiн став спiвати перед сестрою лазаря, який вiн нещасний; хвалився їй своєю надiєю на унiверситет, коли б тiльки рублiв з пiвсотнi грошей. Сестра назвала його думку "дурницею", раяла йти куди-небудь у канцелярiю "хлiба заробляти". Шавкун не послухав сестри. Зiбрав, якi позоставались, манатки, зв'язав у клуночок, хотiв пiти "на одчай" шукати долi. Сестра зжалилась, вийняла з скринi тридцять карбованцiв - останнi грошi, як вона на чорний день ховала вiд свого недбайливого чоловiка - оддала братовi. Шавкун попрощався, пiшов. Через мiсяцiв три написав сестрi, вже з Києва, що вiя таки свого доскочив - зробився студентом. Як i з чого вiн жив, про те тiльки вiн да бог вiдає; одначе вижив два роки. Та старий грiх знову прокинувся, завiв його на третiм курсi в темну, а з темної - на вулицю... Опинився Шавкун серед великого города без шага грошей, без знайомих людей, без веселих товаришiв, котрi тепер його цуралися, з одною бiдою - "вовчим бiлетом" в кишенi... Сказано: хоч у Днiпро з мосту! Шавкун у Днiпро не кинувся, а покинув Київ, покинув товариство, книжки (i потiм було нiколи не заглядає в них - не любив, якщо й розказують про них) та ноги на плечi, побрiв у Гетьманське. До сестри йти було соромно. Шавкун пiшов до свого товариша молодих лiт, знакомого нам Чижика, котрий служив тодi в опецi. Чижик порадив пiти до когось старшого, попрохатись. Шавкун пiшов, упросився в опеку, де йому обiцяли, як прилiжатиме, давати по десять гривень у мiсяць. Шавкун i тому радий. Став вiн виводити стрiчку по стрiчцi, списуючи копiї; став одбирати спершу по десять гривень, далi по двадцять, а через рiк дiйшов до трьох рублiв. Зробився паничем - хоч куди! Тихий, слухняний, до старших привiтний, став Шавкун кидатись у очi старшим: забачить здалека, - шапку здiймає, а Василя Се­ме­новича вгледить - у пояс кланяється. Панюга помiтив "по­кiрне телятко", звелiв перейти йому з опеки до себе в канцелярiю. Не було, здається, для Шавкуна щасливiшого дня на свiтi, як той, коли його зазвав гетьманський царьок у кабiнет до себе та став йому казати, що як вiн себе шануватиме, то зробить його чоловiком! Шавкун не мiг слова вимовити вiд радостi та вiд страху, - то блiд, то червонiв; а вийшов од великого пана, перехрестився i сiв у канцелярiї за стiл. З того часу день у день, нiч у нiч Шавкуна можна було тiльки й бачити, що в канцелярiї, де вiн сидiв, перегнувши спину, над бумагами, нi на кого не глядя, нi до кого не обзиваючись, немов для його не зосталось нiкого й нiчого на свiтi, окрiм тих бумаг. Шавкуна хвалив пись­мо­во­ди­тель; перед святками предводитель жалував йому по де­сять рублiв, з котрих Шавкун часточку посилав сестрi, а останнi ховав у шкуратянiм гаманцi на самiм днi своєї невеликої скринi. Незабаром старий письмоводитель умер, а Шавкуна посадили на його мiсце. Став вiн не остання спиця в колесi. Де взялися у людей шана й повага до його! Тепер уже перед ним так шапки здiймали, як вiн колись. Оже Шавкун не вповав нi на шану, нi на вповагу, а держався пословицi: за свiй грош - кожен хорош! Через те, здається, не було в його бiльше нiякої думки, як тiльки про грошi. Багатство, грошi - от що йому й снилося! Жив вiн собi тихо, скупо; оженився на такiй же скупiй, як i сам, панночцi - та й складали вони добро, не знаючи самi кому, - бо й дiтей не було. Нi великої радостi, нi малого горя не знало життя їх.

Так оцей-то щирий вiл, котрому нiчого просидiти, не розгинаючись над бумагами з раннього ранку до пiзньої ночi, оцей прониза й пiдлиза, котрого навчило життя, де треба поклонитися, кому треба догодити, - держав тепер цiлий повiт у своїх руках, заправляючи ним по своїй хiтi, замiсть недалекого й ледачого "предводительського си­нка". Той i лапки поклав: роби, мов, що хоч, що знаєш!

А тут - новина за новиною, робота за роботою. Не вспi­ли з "викупними грамотами" управитись, насилу накину­ли крiпакам землi, котрих вони тепер, як огню, боялися, щоб, бува, з землею не вернулася неволя, як пiд­скочило земство, з виборами, з радами.

- Оце... до чого дожились!.. - бiдкаються панки, де тi­ль­ки не стрiнуться. - Там - воля... крестян одняла, землi по­брали... А це либонь уже хотять з мужикiв поробити панiв... якесь земство видумали!!

- Егеж, до того йдеться - пiддакують другi. - Де ж пак? У гласнi вибиратимуть i дворяни й мужики... Учора Омелько в мене кiзяки рiзав, а завтра, може, сидiтиме ря­дом зi мною, за одним столом... Я - гласний, i вiн - гласний...

- Нi! Не дiждете, не дiждете, хамове кодло! - серди­лась старенька панi, ударяючи кулаком об кулак, i зачи­нала на всi боки костити "кодло" й тих, що довели дворя­нство "до такого безчестя".

Шавкун не лаявся, не сердився. Вiн аж мов повеселi­шав, як забалакали про земство. Вiн добре знав, що воно його рук не стече, - а може, й погрiє. Настав новий вiк й для нашого Чiпки. То таки що тихе, щасливе життя у себе дома, з любою жiнкою, з старою матiр'ю, а то таки й на громадi, серед людей Чiпка не останнiй... Люди стали йо­го знати, поважати й шанувати, бо iнодi Чiпка ставав декому й у помочi. Хоч вiн не любив тепер розкидатись, а при нуждi чоловiковi поможе. Чи хрестини де: кого ж його в куми? - Чiпка, чоловiк добрий, послухає. Оже Чiпка сам нiколи не ходив у куми; зате Галя по селу цiлу метку хрещеникiв мав. Коли бог не дає своїх дiток, хрещениками втiшається. Лободi дочку давати, а в скринi всього-навсього десять карбованцiв - нестане й на горiлку. Що його робити? Де б його рук зачепити? "Ти б, чоловiче, - рає Лободиха, - пiшов до Варениченка: може б вiн позичив до нового хлiба?" - "А справдi", - одказує Лобода та