Анатолій Дністровий - Пацики, Анатолій Дністровий

з'явився. Він стоїть біля засніженої лавиці, час від часу підносить цигарку до почервонілого обличчя й тупцює на місці. Виглядає пригніченим і розгубленим.

— Де ти пропав? — питаю в нього.

— Засада, — каже він, — Толян, у мене така лабуда, шо це просто гайки.

— Ну?

— Мене можуть шукати.

— Хто? — дивуюся його словам. Риня нервово й швидко курить, нервово озирається і раптом дратівливо кидає: все цей той лох недоношений — Король!

— ?

— Вдома не ночую. Я завтра звалюю з Тернополя.

— Куди?!!

— В Естонію, в мене вже є квиток на поїзд. Бля, тільки шоб усе вийшло…

Розказуй, підштовхую його. Риня кидає чі–нарік на сніг, дістає нову цигарку, закурює. Він каже, що їздили з Королем і ще трьома штемпа–ми у Львів, влупили нульову дублянку з якогось солідного мужика, забрали бабло, після цього нада було звалювати, але ці дауни не захотіли, їм виявилося мало… словом, зловили Короля і ще одного… Пауза. Якшо їх прижучать, думаю, вони мене здадуть.

— Я ж тобі говорив…

— Толя! Не капай! Не нада мене вчити жити! Шо сталося — то сталося. Як би там не було — вчаться на своїх помилках.

— Краще на чужих.

— Да — краще на чужих, — каже роздратовано.

Думаю: треба спершу знати, коли робиш ті помилки. Риня мені втирає, що я наслухався всіляких ідіотів, які насправді робили помилки, після яких порозумнішали, ха; враз замовкає, з почервонілого носа на сніг видуває соплі, каже, здається застудився, ше цього мені бракувало. Давай десь підемо, кажу йому, не знаю, коли тебе ще побачу. Да, Толян, сумно усміхається він і дивиться на мене пронизливим поглядом; пауза; братуха, і я не знаю, коли тебе зможу побачити, навряд чи сюди повернуся. Капусту шкода, вчора з нею цілу ніч говорив, я в неї ночував, знаєш, важко говорить Риня, вона сказала, якщо я з нею одружуся, то вона для мене зробить все — все, що в житті захочу, розумієш? Пауза. А, махає рукою, шотам казати, вовком хочеться вити. Риня, може, все буде не так, як ти думаєш, тут спішити не можна, звідки ти знаєш, а може, з Капустою в тебе буде повний гут? а? Не знаю, каже він, я нічьо зараз не знаю; пауза; бля, від баб може дашок поїхати, всьо, давай замнемо цю тему, шо сьогодні робимо? може, підемо в центр? Можна, відповідаю йому, давно вже не були, зустрінемо знайомих, побухаємо, квакалку комусь порвемо, як Бодьо Машталір здимів із Тернополя, ми давно нікого не товкли, просто так, для душі, по тязі; пауза; це погано, втрачаємо кваліфікацію. Да ну тебе, сміється Риня, знайшов час на таке. Толян, задумано дивиться Риня перед себе, бачиш, як усе змінилося, ніхто б і не повірив у таке півроку тому… Старший Машталір правду казав — пам'ятаєш, коли ми бухали, здається, у «Зустрічі» чи в гадючнику над озером? усі наші великі табуни — це туфта, все це скоро мине, а ми тоді в це не вірили, дураки. Саша Машталір і Кнопка вже тоді думали, як в Польщу їхати і поляків бомбити, а ми… бухали, пленталися по вулицях і з різними ідіотами валилися; і шо з того всього вийшло? — кисло сміється й дістає з пачки цигарки, мені й собі. Закурюємо. В тебе сьогодні можна душ прийняти? — запитує він. Нема питань. Додому йти, думаю, там мене вже ангели в пагонах чекають, зітхає Риня, моя матушка — молодець, тріпати нічьо не буде, вона в таких ділах на морозі; пауза; як ти думаєш, Король мене здав? Не знаю, відповідаю йому, будуть пиздити — може, і здасть, мало хто витримує, більшість ламається, дев'яносто п'ять процентів — слабаки; може, і ми слабаки, в нас просто ще не було серйозних проблем. Потім ми сідаємо в тролейбус і 'ідемо до мене на Київську. Цілу дорогу я дивлюся на покрите морозяними візерунками тролейбусне вікно й думаю про те, що завтра залишуся сам у рідному місті.

26

З Ринею блукаємо в центрі. По черзі заходимо в забігайлівки, у яких висить купа різного народу, але нікого знайомого нема, лише в «Музі» бачимо двох штемпів зі Скруту, з якими кілька разів квасили. Вони пропонують підсісти до них, і ми випиваємо по сто горілки, перекидаємося свіжими новинами; пацики розповідають, кого зі спільних знайомих посадили, розпитують про братів Машталірів, мало вірять, що вони звалили з Тернополя. Потім прощаються, бо мають бігти по справах, ми з Ринею залишаємося самі й мовчки спостерігаємо за присутніми, особливо за бабаськами, яких у «Музі» завжди достобіса. Нашу увагу привертає симпатична блондинка з рівним, лагідним обличчям і з сексуальною родинкою над губами. Як ти думаєш, вона в рот бере? — запитую в Рині. Він пирскає зі сміху й каже, що всі вони беруть, аж бігом. Мені казали, що тут сифак можна підхопити, дивлюся на Риню. Може, побутовий? — перепитує він. Да, може. Відчуваю, що мене потрохи підкорює дрімота, стає нудно сидіти на одному місці. Риня зізнається, що також хоче покімарити, це, То–лян, від того, шо водяра бадяжна, підробка. У глибині залу, біля вікна, ми різко кидаємо погляди й бачимо, як п'яний капітан міліції перевертає столи, тримаючи в руці пістолет. Я вас всіх постріляю! — кричить він і наставляє волину на випадкових людей, кілька тьолок починають пищати, хапають голови руками й лізуть під столи. Мужики, які бухали з капітаном, заспокоюють його, втихомирюють, хоча він час від часу ще кричить, що всіх постріляє, що покаже всім, що таке справжній опер по боротьбі з бандитизмом. Уявляєш, раптом каже Риня, шо буде з Королем і його друганом, якшо вони попадуть у руки такому капітану, їх там поховають. Ми звідти виходимо, на морозяному повітрі стає легше, від холоду наче збадьорюємося.

По дорозі до