Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга друга

мертвий. Голова йому йшла обертом, його нудило. Здавалося, ще хвилина, і він знепритомніє. Ганьба нависла над ним, наче ніж гільйотини. Гуго, власне, нічим не ризикує, тому й викаблучується перед цими неофітами. Та коли й зараз не буде алмазів, репутація барона Торнау зрівняється з репутацією барона Мюнхгаузена. Тоді йому вже ніколи не піднятися, не вийти на дорогу, якою ходять порядні люди! Весь вік доведеться жити з тавром фальшивомонетника й афериста!

Хорст дивився, як поволі розсуваються заслонки камери, як Гуго з допомогою механічного захвата дістає тигель, ставить його ближче до глядачів, і все те проходило перед ним, наче у сні.

— Тобі недобре, Хорсті? — Юта взяла його за лікоть. — Ходімо звідси. Вийдемо на повітря.

Вони вже дійшли були до дверей, коли раптом уся зала ахнула, ахнула, як один чоловік.

Хорст озирнувся і побачив, що Гуго тримає над головою колбу, в якій тьмяно виблискує кристал алмаза. Хорстові здалося, що він марить, та вже наступної миті, зрозумівши, що сталося чудо, схопив за руку Юту і став продиратися до бар'єра. Тим часом колба опинилася в руках державного експерта пана Вагнера, і він у цілковитій тиші вимовив лише одне слово.

— Алмаз…

Над головами присутніх злетів чи то крик, чи то стогін, вдарився у камінне склепіння стелі й розсипався внизу сотнею захоплених голосів. До Хорста і Юти потяглися руки, їх поздоровляли, бажали успіху, щастя! Зал вирував хвилин десять. Нарешті Гуго, як справжній диригент, вчасно змахнув своєю чарівною паличкою.

— Панове! Нагорі, в залі прийомів, накрито столи! Прошу розділити з нами радість перемоги!

Розділ восьмий
ЗАТЯЖНИЙ СТРИБОК

Андрія розбудили о сьомій. Безсонна ніч давалася взнаки — в голові гуло, тіло затерпло. Він повернувся на бік, хотів урвати ще хоч півхвилини, але отримав такого дошкульного стусана, що одразу підхопився. Над ним стояв Джоні.

— Одягайся! Ідемо до Мюнхена!

— Коли?

— Зараз! — В очах інструктора застрибали іскорки вдоволення.

Коли джип з інструктором і його підопічним видерся на перевал, Джоні віддав кермо Андрієві.

— А ти добре водиш машину! Ферфлюхтер, будеш моїм шофером аж до самого Мюнхена.

Джоні щось говорив, проте Андрій не слухав. Йому згадалася школа, вчителі, друзі. Щось защеміло в грудях, і альпійська дорога, яка плавно спадала до Бад-Ішля, раптом стала схожою на той затінений яворами, рідний шлях до його Калинівки. «Чи скоро вже? Куди і з ким доведеться переправлятися? Що там попереду? Життя чи смерть? Та хоч би що там було, аби швидше!»

Надвечір туман згустився. Важкі фіолетові сутінки притисли його до зеленого, поля, і здавалося, що льотчики, які наближались від всипаних вогнями аеродромних будівель, бредуть через молоко. Троє у льотних комбінезонах голосно перемовлялися між собою і час від часу реготали над жартами високого білявого шеф-пілота. Їм було байдуже, які пасажири чекають на них у літаку. В кабіну пройшли мовчки, навіть не глянувши на тих, що сиділи вздовж борту на дюралевих лавах.

У череві літака темно, проте Андрій знає: навпроти сидять Мара, Бовкун, Лис.

З трьох супутників Андрій знайомий лише з одним Лисом. Хтось не дуже влучно нарік Шпиня цим прізвиськом, йому більше б пасувало називатись Вовком. Бо вдача у цього запроданця вовча. От чого вже не сподівався, то це зустрітися з Грицьком на Фіріхштрассе, 53. Офіційно — гуртожиток Ді Пі, насправді — розвідшкола «Фіріхшуле». Сюди з рук на руки п'яний Джоні після ресторанних мандрів передав Андрія. Новачку показали кімнату й ліжко. Було вже далеко за північ, не запалюючи світла, ліг спати, а коли прокинувся, глянув — на сусідньому лежить Шпинь. Коли б не ці двоє, Бовкун і Мара, зірвався б знову з кулаками. Вчасно стримався. Та, зрештою, ще буде час поквитатися, підвести риску під усіма підлими ділами цього недобитка. Так і хочеться кинути йому у вічі: «А що, Грицю, допомогли тобі твої провідники? Скакав, скакав, як та блоха по собачій шерсті, а бач, таки на зуб псові й ти потрапив!»

З пілотської кабіни вийшов ще один «пасажир» — офіцер «Сі Ай Сі» Ромер. Широкоплечий, з бичачим карком, на м'ясистому обличчі товсті скельця прикривають маленькі злі очі. За три дні знайомства Ромер не зронив і трьох слів. Та й про що йому говорити з ними, все й так ясно. Привіз на аеродром, посадив у літак, зайшов про щось погомоніти з льотчиками, і ось уже командує на мигах, щоб одягали парашути. Повставали, пішли у хвіст літака. Один по одному підходили до Ромера, підставляли руки, відводили в бік ноги, щоб зручніше було застібати на них карабіни цупких брезентових лямок. Андрій підійшов останнім. Ромер споряджав Шпиня. Ненароком їхні погляди зустрілися, і Андрій побачив в переляканих очах Грицька таку пекучу ненависть до себе, що мимоволі подумав: «Ось перший, хто пустить мені кулю в спину».

Заговорили, засперечались між собою могутні мотори. Літак здригнувся, наче бугай, тріпонув дюралевою шкірою. Андрій згадав, що на ньому нема американських зірок, лиш на внутрішній стінці дверей намальовано розкриленого орлана-кондора, емблему ескадрильї, яка обслуговує спецрейси «Сі Ай Сі».

Андрій прикипів до ілюмінатора. Години за дві перетнуть Шумаву, проміряють із заходу на схід Чехословаччину. Добре, якби зійшов місяць, можна було б і внизу щось розгледіти, а так хоч дивись, хоч заплющ очі — темрява. Від Регенсбурга по прямій на схід Брно, а далі… Що буде далі?..

Пригадалось, як напередодні вильоту до них на Фіріхштрассе приїхав Бандера. Говорити почав здалеку. Мовляв, організація українських націоналістів у своїй боротьбі покладається на зовнішні сили, а тому співпрацює з великими державами Заходу. Отримує від них всіляку допомогу, спорядження, зброю, гроші, за що має платити цінною інформацією про військовий потенціал совітської держави, розміщення важливих стратегічних об'єктів на