Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

навколо. Темрява, налита чорнотою, все ближче підступала до багаття, так що за кілька кроків нічого не розгледіти.

– Маестро далеко, – із симпатичного обличчя Профа не сходила блукаюча посмішка.

– Як далеко?

– Далеко… Дуже далеко, – трохи забарившись, відповів Проф. – Як вам добре відомо, успішне закінчення екскрименту залежало від деяких формулярних дрібниць. Ма-естро, як справжній учений, не міг допустити провалу екскрименту; за його щасливий кінець він готовий був продати душу дияволові, – голос Пахана, як завжди, звучав рівно, спокійно, немов той читав лекцію перед великою аудиторією і ретельно підбирав слова. Дивлячись у вогонь, він, здавалося, зовсім не звертав уваги на Макара, але насправді непомітно косив оком, час від часу граючись, немов указкою, відкритим стилетом-тростиною. – Повторюю, продати навіть душу… Але душу цього разу не вимагали, і ми люб’язно скористалися лише тілом.

Проф перекинув стилет у праву руку, приставив лезо до стовбура, натиснув кнопку-запобіжник і надавив на рукоятку. Лезо холодно блиснуло у світлі багаття, по-зміїному, ледь не з шипінням сховалося у своє «гніздо».

– Послухай, будь хоч сьогодні людиною, – обережно рухаючи обпеченим язиком, повільно, майже з проханням у голосі звернувся Макар. – Ти вибач, що звертаюся на «ти», але в натурі не знаю ні імені, ні прізвища. «Проф. Пахан. Амба», – огидно слухати – кликухи, як у кобелів. Від погоні втекли. Давай хоч останні дні не злобитися, не кривлятися. Скільки нам ще залишатися разом. Як би там не було, спільно пройшли такий шлях. А ти, як Кроксворд, загадки загадуєш. Білки, вуглеводи, душа з тілом і без тіла. Послухав би зі сторони – душу відвертає. Невже не можеш простіше? По-людськи?

Замовк Макар. Мовчав і Пахан, бо не знав, що і як відповісти. Якби на його місці був Маестро – жодних турбот…

– Маестро… Маестро. – Проф забарився, облизав масні губи. – Трипцис… Трипцис правої руки Маестро перед вашими очима. Деякі члени в казанку, а інше – там, під плащем.

– Ти що, звихнувся? – прошепотів Макар, не вірячи ні його словам, ні собі.

– Навіщо звихнувся… При повному здоров’ї, – Проф не відводив від Амби погляду й залишався на місці, але стиснув тіло, напружив.

Похитуючись, юнак здійнявся на ноги. Зробив кілька кроків убік, куди вказувала тростина.

– Тут тривіальна математика… Точніше, арифметика: або екскримент провалиться з рахунком три-нуль, або блискуче завершується з рахунком один-два… Ось і поміркуйте, хто звихнувся?

– Три-нуль… Один-два… – немов заведений, повторив Макар, підходячи до плаща.

Вірити сказаному не хотів. Думав, Проф жартує або, що найімовірніше, він, Макар-Амба, не розуміє, як іноді бувало, маячно-зарозумних промов Пахана. У відблисках багаття плащ здавався брудно-зеленою купиною. Втікач усе барився, потім обережно підняв кінцем дрючка край плаща й відразу відсахнувся від біло-кривавого місива. До ніг скотилося щось кругле з осклянілими й виряченими людськими очима…

– А-а-а-а!!! Уче-е-ена-а-а во-о-оша! – заричав Амба, і повернувся. Ноги самі спружинили для стрибка. Рука з дрючком зметнулася над головою.

– Амбі – амба-а-а!!!

Проф стрибнув раніше.

Фехтувальником при флеш-атаці Пахан із лементом витягнувся й завис над землею, викинув уперед праву руку. На кінці тростини у відблисках багаття блиснуло лезо. Загострене з обох боків зміїне жало, виготовлене вмілими руками за рецептом батька, летіло до жертви…

Стежа тринадцята. Кола від XIII з’їзду
1

Обійшовши табір, майор попрямував до робочого кабінету. Ранковий і вечірній огляди бараків та червоного куточка, клубу з бібліотекою, карцеру й санчастини – давнє правило й звичка. За вік-ном – вересень. Ось-ось тайгу причепурить сніг у невагомо-білий одяг.

Іванов повернувся з відрядження, але ніхто й дотепер нічого не знав про ВТЕЧУ та ЛОВИТВУ. Тихо на залізниці й на річці. Мовчать мисливці та геологи. Куди поділися капітан і сержант – чоловіки досвідчені й сильні, витривалі й сміливі?! А собаки? ВТЕЧА могла перехитрити та відірватися від ПОГОНІ, зачаїтися, але не могла напасти раптово в дорозі або на стоянці. Барс і Лютий попередять про небезпеку, а два автомати – не ножі… З усього випливало: ЛОВИТВА йде слідом. Збилася б зі шляху – давно вийшла б до людей. Так підказували колишньому слідчому логіка та чуття. За роки служби він не чув про таку довготривалу погоню. Втекли зубри: молодий хлопець – тайговик – та геолог, для якого нетрі – дім рідний…

Заблукав у здогадах замполіт. Хвилювалися дружини сержанта й Бугрова. При зустрічах розмовляли мало, не дивилися у вічі, а якщо й дивилися, то осудливо, начебто через його відсутність затяглася погоня. Після надзвичайної події майор не збирався й у відпустку. Кроксворд посміхався: мовляв, у таборі завжди НП. «Артисти» нудьгувати не дадуть. Справді нудьгувати не доводилося за останні півтора десятка років. Навіть не підозрюють пересічні громадяни про подібні місця служби: у тюрмах, таборах…

* * *

Як нав’язливий сон, Іванов час від часу згадував неправдоподібну, схожу на марево, зустріч у тюрмі із Захватаєвим наприкінці тридцятих років. Вимащувався зовні фанат-революціонер. На високому кріслі сидів. Майор зірвався зі стільця і, прискорюючи кроки, звично забігав по кабінету, мовби втікав від тих подій, що сталися під час допиту Красуні. Сьогодні хитрість спрацювала, як тільки замполіт увімкнув приймач і почув улюблену пісню «Дивлюсь я на небо». Іванов глянув через заґратоване вікно – відчув себе птахом у блакитному небі…

Дотримав слова Захватаєв. Без зайвого галасу Геній-Слідчий опинився в таборі. Недовго пропрацював – війна. На фронт не пускали, хоча писав рапорти. Нагорі вирішили по-своєму: мало людині труднощів –