Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

- Так що ж скажемо василікам, дружино моя? - запитав князь.

Перший вийшов наперед і став перед князем той же Воротислав.

- У кожному ділі користь треба мати, - сказав він. - Імператори думають про своє, руські люди такожде дбають про себе... Ми, княже, дуже вже багато пролили крові на бранях з ромеями, багато ратоборствували, а нічого мечем не добились.

Воєвода Вовчий Хвіст підтримав Воротислава:

- І не можемо, не можемо, княже, іти на брань нині... Золота палата шуміла, потоки рожевуватого проміння бились у стіни, грали на знаменах, доспіхах княжих.

- То не дамо помочі імператорам? - промовив князь.

- Чому ж? - став суворим Воротислав. - Я цього не говорю, княже. Я говорю про мир з імператорами, а не про брань.

- Не розумію, мужі мої, - здивувався Володимир. - Що ж єсть мир, а що брань?

І тоді вже кілька бояр і воєвод, перебиваючи один одного, з а чали:

- На брань ходили князі Олег, Ігор, Святослав - і загинуло множество людей, пролилася кров, все бездоб, всуе, марно...

- Мудра була княгиня Ольга - не з дружиною їздила до Царгорода, а з мужами, слами, купцями, говорила про куплю й продаж, хотіла по свойству стати родичкою імператорів.

Князя Володимира болісно вразили ці слова, - так, його баба Ольга, він достеменно знав це, бувши в Константинополі, хотіла й домагалась, аби імператор дав у жони отцю його Святославу порфірородну дочку, але, дяка богам, цього не сталось - він народився не від царівни, а від рабині Малуші.

Володимир відповів боярам сердито, зло:

- Княгиня Ольга, най прощена буде, не досягнула нічого з куплею-продажем, не стала родичкою імператорів.

- Так то ж худо, худо, княже... - почулись голоси.

- А чому? Говоріть, мужі!

І бояри, воєводи, мужі і говорили:

- Княгиня Ольга не домовилась про куплю й продаж, але ми торгуємо й будемо торгувати, без того не можемо жити.

- Вона не домовилась про віру, а подивись, княже, і в городі Києві, і скрізь по Русі повно християн...

- Наші боги вже не допомагають нам, княже, не можемо жити по старому закону й покону, хто захистить нас і тебе?

- Життя многотрудне стало, княже, маємо землі, а йдуть вони супроти нас, маємо достатки, а кругом татьба.

- Не токмо ми, а й ниці люди обертаються до Хрис-та - якщо не на землі, то на небі буде ліпше... Христос утверждає багатого й бідного, перед ним усі рівні, а по смерті дасть рай.

- Бачив я ікону грецьку, - гірко посміхнувся Володимир, - добро тим, що сидять одесну бога, горе тим, що в геєні вогненній.

- Суди справедливо, княже...

Це була, власне, не перша така розмова з боярами й воєводами - князь Володимир сам бачив, знав, що старі закони й покони вмирають, на требищах перед старими богами згасають вогні, не кладуть жертви, на Горі, в городі Києві і скрізь на Русі люди шукають нової віри - багатий, щоб ствердити свої права, бідний, щоб вірити в будь-що, хоч і в рай.

А хіба сам він не думав про це, коли ходив у далекі походи, спав просто неба, дивився на землю й таємниче небо, думав про себе й множество людей?!

До нього й приходили благовісники, проповідники, вчителі інших вір: священики папи римського, мулли чорних булгар, що вірили в Магомета, на руїнах Саркела князь Володимир довго розмовляв з ребі Ійохонаном Бен-Закаєм* (*Ійохонан Бен-Закай - син справедливості (др.-євр.).), що всіляко хвалив і називав єдино справедливою свою віру.

Але князь Володимир неподільно пов'язував у своїй уяві віру з життям: нелюбі були йому благовісники папи римського, що говорили про неминучу перемогу католиків у всьому світі, гидкі ропати* (*Ропати (у чорних булгар) - мечеті.) булгарські з обмиванням тілес, де падали ниць перед невідомим богом, крихка віра в хозар, що блукають по всьому світу.

"Христос освячує державу, князя і бояр, ницих, всіх благословляє, обіцяє рай праведникам, пекло злим", - ні, немарно віра ця гряде в світі, владно вступає й на Русь.

- Я й дружина моя, - каже князь Володимир, - думали над тим, про що просять нас імператори ромеїв, і дамо їм допомогу - шість тисяч воїв.

Воєводи Гори задоволені, це вони обіцяли князеві зібрати, спорядити, дати коней і зброю воям.

- Але, - продовжує князь, - даючи допомогу Візантії, хочемо говорити й про нужди наші та ще про те, аби між нами й імперією були мир, любов, дружба, дондеже світить сонце.

Василіки, схвильовані й підбадьорені таким початком розмови, слухають толковинів, що переказують слова князя.

- Ми утверждаємо й вимагаємо, щоб імператори твердо й несхитно блюли ряди колишні.

- Імператори утверждають, - одноголосно сказали василіки.

- За поміч нашу, яку даємо нині, Візантія мусить дати дань: по десять гривень на кожного воя, а тисячу гривень городу Києву.

- Імператори згодні дати дань на воїв і городу Києву.

- Мій отець князь Святослав, - вів далі князь Володимир, - уклав у Доростолі з імператором Цимісхієм ряд, за яким і руські, і ромейські вої повинні булизалишити Болгарію. Князь Святослав пішов звідти, чому ж акрити ваші нині стоять на Дунаї?

- Візантія затрималась у Болгарії, бо там повстання, земля воює з землею...

- Не будемо заважати чужим землям, дбаймо про своє.

- Візантія піде з Болгарії, - урочисто сказали василіки.

Князь Володимир у цей час порадився про щось з боярами й купцями, що дуже уважно слухали толковинів.

- І про куплю нашу будемо говорити, - продовжив тоді князь Володимир, - наші купці мусять ходити до города Константинополя, як ваші ходять до Києва і всіх городів Русі... Ви ж їх не пускаєте до города, замикаєте у Мами* (*Мама - монастир Мамонта.), водите до города по півста й не більше, ставите на їхні товари свої ціни, а нам продаєте що хочете і по своїй ціні. Чому? Ні, пишіть: руські купці у Візантії, як і грецькі на Русі, їздять дозвільне, мита не платять, ставлять ціни свої, купують що хотять, і в усьому поміч, приязненство, місячне* (*Місячне - утримання за місяць.) мають.

Писці рипіли гусячими перами, василіки мовчки стверджували свою згоду.

- Ще хочу, - закінчив князь Володимир, - аби Візантія говорила з Руссю як рівна з рівними, а імператори її з руськими