Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

вже краще разом з порожнім колосом і нас - ми не можемо далі терпіти голод, ми готові, - краще вже швидкий кінець..."* (*Вірші Іоанна Геометра (грецький поет Х століття))

5

Сли імператора Василя в Києві? Це важко було зрозуміти - Дніпро скувала крига, снігом засипало всі шляхи на захід і полудень, що ведуть у Візантію, але, незважаючи ні на що, василіки пробились крізь морози й віхоли, вони зупинились на Подолі в домі купця-гречина Феодора, просять Володимира говорити з ними.

Князь призначив годину, щоб говорити з василіками, - в другий день тижня, на світанні, в Золотій палаті, велів прийти туди небагатьом боярам і воєводам, мужам ліпшим і старцям, - князь не хотів віддавати слам якоїсь особливої шани: є, либонь, кричуща потреба в імператорів, якщо прислали слів узимку, від ромеїв можна всього ждати.

Так і було. У вівторок задовго до світання князь вийшов з своїх покоїв у Золоту палату, там уже зібрались покликані ним воєводи, бояри, мужі, - у теремі було холоднувато, й вони одягли підбиті хутром чоботи, кожушки, - коли князь увійшов, вони низько вклонились йому.

Князь сів на своєму столі під знаменами, мужі стали попід стінами, дворяни ходили й оправляли свічі.

Василіки зайшли до палати з острахом - у Константинополі вони наслухались багато жахів про незнану Руську землю, але, побачивши невелике зборище людей, князя, що сидів у простому темному платні на помості, посміливішали, попрямували один за одним до помосту, там стали в ряд, низько вклонились.

- Від імператорів Васпля й Костянтина василіки, - через толковинів почали вони, - прибули, щоб засвідчити любов і дружбу межи нами... Як себе почуває князь Володимир і його родина?

- Спасибі імператорам Василеві й Костянтину за любов і дружбу, - відповів Володимир, - скажіть їм, що я й моя родина почуваємо себе добре. Як же їхалось вам, василіки, в далекій дорозі?

- Дякуємо, княже, їхали ми швидко, й у твоїх землях приймали нас гостинно, але холодно нині на Русі, мерзли вельми...

Мерзли вони, правда, не тільки в дорозі - сюди, в Золоту палату, з'явились у холодних одягах - темних шовкових рясах, хламидах, сандаліях, через що аж посиніли, тремтіли.

- Що поробиш? - князь подивився на замерзлі вікна. - Зима на Русі сувора, зла... У Константинополі, либонь, і зараз тепло?

- Так, княже, тепло, дуже тепло, гаряче...

Слуги, що прибули з василіками, внесли тим часом дари від імператорів, поклали на лави добру зброю, оксамити, узороччя.

Князь Володимир подякував за дари, проте розумів, що не тільки це привело в зимову пору до Києва слів ромейських.

Вони й самі почали:

- Імператори веліли сказати, що, утверждаючи ряди давні, бажають любові й дружби з Руссю.

- Ми такожде хочемо токмо миру й дружби з Візантією.

- Але в старих рядах, княже Володимире, сказано, що якщо в землі Корсунській або в інших городах над Понтом Евксінським вчиниться брань і руський князь попросить у нас воїв, то імператори дадуть йому скільки треба, і нехай воює...* (*Василіки посилались на договір Ігоря 945 року.)

- Я читав ряди князів наших, Русь ніколи не просила помочі в імператорів ромеїв.

- Зате імператор Василь просить нині такої помочі в руського князя.

- Імператор Василь просить мене дати воїв?

- Так, княже, імператор Василь просить тебе дати йому в поміч шість тисяч воїв.

- Для чого?

Василіки розповіли, що в імперії неспокійно, бо в Малій Азії підняли повстання й оголосили себе імператорами небіж покійного імператора Никифора Вард і полководець Склір.

- Ці самозванці-імператори спираються на вірмен і арабів, вони ведуть на Константинополь тисячі грузин, коли ж перейдуть Гелеспонт - Візантії буде важко, страшна загроза повисне й над Руссю.

- Я вислухав вас, василіки, але не можу дати зараз відповіді, мушу радитись з дружиною своєю, - сказав Володимир.

Чи повірив на цей раз князь Володимир василікам ромеїв? Ні, він не вірив їм, не міг вірити.

Володимир розумів, що над Візантією нависла смертельна загроза - поразка імператора Василя в Малій Азії була б загибеллю для нього, поруч з Константинополем лежить Болгарія - досить іскри в Малій Азії, і вона також встане, збере останні свої сили, піде проти Візантії.

Немає згоди в імператора Василя й з німецькими імператорами; якби він хоч трохи надіявся на Оттона, то не послав би своїх василіків до Києва; Німецька імперія притаїлась і жде, досить імператору Василеві програти битву в Малій Азії, Оттон піде на Константинополь, разом з ним рушать і роздеруть на шмаття Візантію Угорщина, Чехія, Польща.

Коли б князь Володимир знав, що Болгарія вже підводиться, збирає свої сили, починає з Візантією останню битву, коли б він знав, що Німеччина після поразок у битвах з слов'янськими племенами над Варязьким морем і жорстоких боїв у Південній Італії обливається й стікає кров'ю, коли б він зрозумів, що Польща, Чехія, Угорщина тільки й мріють скинути ярмо Німецької імперії, він, маючи велику дружину й поміч усіх земель Русі, сміливо пішов би до берегів Дунаю, помстився б за батька й кров множества руських людей, зробив би останній і рішучий удар по Візантії.

Пізніше досить було йому кинути клич у землі, щоб руські люди йшли проти Візантії, і вони стали під його знамена, рушили на ромеїв, били їх і розбили.

Слухаючи василіків імператора Василя, князь Володимир стояв перед таємничим, невідомим світом, у якому народжувались і зникали племена, землі, імперії, він однаково ненавидів Східну Римську імперію і нову Німецьку імперію, перед ним були ворожі Схід, Полудень, Захід, у цьому тривожному, розбурханому морі він думав і дбав про Русь.

Через це князь Володимир вирішив утвердити мир і дружбу між Візантією й Руссю, але помочі давати їй не хотів.

Василіки пішли. Бояри й воєводи, що були в Золотій палаті, прикипівши до вікон, довго дивились, як вони виходять з терема, крокують двором, зникають у воротях.

- Туго зараз імператорам, аще доводиться серед зими посилати василіків у Русь, - хижо засміявся Воротислав - верткий, темнуватий, схожий на хозарина боярин, що замолоду гостював, не раз бував у Візантії. - Як журавлі, витягають ноги з снігу, захрясли. Біда - зима! Ха-ха-ха!!!

Князь Володимир посміхнувся - суворий сміх у боярина, але справедливий, - ромеї захрясли, і не тільки в Києві - у себе, на батьківщині.

У палаті потеплішало - надихали люди, сонце вже встало з-за Дніпра, надворі