Жюль Верн - Діти капітана Гранта

Бідаха дуже побивався за своєю дружиною, що перебувала на «Дункані». Вона, напевне, стала жертвою нелюдів-каторжників. Та однак він зі звичною для нього ретельністю виконав свої обов’язки стюарта. «Окреме харчування» складалось із вишуканих страв, які навіть не снились команді «Маккуорі». Олбінет виконав своє завдання за кілька годин.

Тим часом майор отримав гроші по чеках Гленарвана на Мельнбурський союзний банк. Він закупив зброю, набої, а Паганель придбав чудову карту Нової Зеландії, складену Джонсоном.

Мюльреді одужав і майже не відчував болю в місці поранення. Навіть дивно було, що кілька днів тому він мало не загинув. Морська подорож мала допомогти йому остаточно видужати. Він сподівався, що вітри Тихого океану цілюще вплинуть на його організм. Вільсону було доручено підготувати приміщення для пасажирів на «Маккуорі». Щітка й мітли зробили свою справу – бриг аж блищав. Вілл Галлей махнув на те рукою, мовляв, роби, що хочеш. Гленарван і його супутники зовсім не переймали капітана. Він навіть не знав їхніх імен і сприймав пасажирів як додатковий вантаж, що приніс йому ще п’ятдесят фунтів. Пасажири хвилювали його навіть менше, ніж шкіра, якою був ущерть забитий трюм.

– Найважливіше – то шкіра, а потім уже люди, – казав він.

Це був негоціант, торговець і водночас вельми досвідчений моряк. Він добре знав ці води, плавання в яких вважали вельми небезпечним через велику кількість коралових рифів.

Гленарван хотів використати останні години перебування на суші для того, аби ще раз побувати на тому місці, де тридцять сьома паралель перетинає узбережжя, і на це в нього були дві причини. По-перше, він вирішив ще раз оглянути місце ймовірної загибелі «Британії». Найпевніше, що Айртон раніше був боцманом на цьому судні, і є досить висока ймовірність, що воно затонуло саме біля цієї частини східного узбережжя Австралії. Тож було б вельми нерозважливо полишити країну, не вивчивши ретельно берег.

По-друге, навіть якщо йому не вдасться знайти сліди «Британії», то саме там було захоплено судно «Дункан». Можливо, відбувся бій і на березі залишилися його сліди, сліди відчайдушного опору! А якщо команда загинула, то на берег могло викинути тіла.

Гленарван із Джоном вирушили на розвідку. Хазяїн готелю «Вікторія» дав у їхнє розпорядження пару коней, і вони попрямували на північ дорогою, що огинала затоку Туфолда.

Гленарван із капітаном їхали мовчки. Та й у цій сумній ситуації слова були зайві – у кожного з них були спільні думки й тривоги. Вони пильно вдивлялись у скелі, що їх сточило море; не пропустили жодного клаптика землі, оглянули кожну каменюку, але не знайшли ознак аварії «Британії». Не знайшлося також і жодного свідчення перебування «Дункана». Уся ця частина австралійського узбережжя була пустельною. Та все ж Джон знайшов сліди покинутого табору неподалік берега. То були сліди колись розведеного багаття. Може, кілька днів тому тут пройшло плем’я туземців? Ні, це вогнище розводили не туземці, бо Гленарван знайшов предмет, який свідчив про перебування каторжників у цій місцині.

То була зношена сіро-жовта вовняна матроська куртка, а на ній виднілося тавро Пертської виправної в’язниці. Каторжника вже й слід прохолов, але про його перебування свідчила стара мерзенна ганчірка.

– Джоне, ви лишень погляньте, – вигукнув Гленарван, – тут були каторжники! Де ж наші бідолахи з «Дункана»?

– Та вже ж їх не висадили, – відповів капітан глухим голосом, – вони всі загинули!..

– Мерзотники! Нехай вони тільки трапляться мені! Я помщусь їм за мою команду! – обличчя Гленарвана набуло незвичної для нього суворості.

Кілька хвилин лорд незмигно вглядався у горизонт, наче намагався вгледіти своє судно, що загубилося в неозорих океанських просторах. Та помалу його погляд гаснув і обличчя набувало звичного виразу. Він не зронив жодного слова, не зробив жодного жесту. Гленарван щодуху поскакав до Ідена. Залишалося тільки виконати одну формальність – заявити поліцейському офіцерові. Того ж вечора заяву було зроблено Томасу Генку. Міський голова навіть не міг приховати своєї радості, коли довідався, що Бен Джойс разом зі своєю ватагою полишив місто. Цю радість розділив весь Іден. Щоправда, каторжники полишили місто, здійснивши ще один страшний злочин, але ж вони таки пішли!

Важливу новину негайно передали телеграфом владі Мельбурна і Сіднею.

Зробивши заяву, Гленарван повернувся до готелю «Вікторія». Останній вечір в Австралії для мандрівників видався вельми сумним. Їхні думки витали навколо цієї країни, яка принесла їм стільки нещасть.

Вони згадували надії, якими жили на мисі Бернуллі, і те, як ці надії згинули в затоці Туфолда. Паганеля полонило якесь загадкове збудження. Джон Манглс спостерігав за вченим ще від подій на річці Снові. Він помітив, що географ хоче й не хоче їм щось розповісти. Джон не раз допитувався, але вчений мовчав. Та все ж, проводжаючи Паганеля в його кімнату, Джон укотре запитав про причину його знервованості.

– Джоне, – намагався ухилитися від відповіді вчений, – зараз я нервую не більше ніж зазвичай.

– Месьє Паганелю, – наполягав Джон Манглс, – я ж бачу, що вас мучить якась таємниця.

– Нехай так, та я нічого не можу з цим вдіяти! – вигукнув географ.

– Але що ж вас так мучить?

– І радість, і відчай водночас.

– То ви одночасно щасливі й нещасні?

– О так, я і тішусь, і сумую, що прямую до Нової Зеландії.

– Може, ви маєте якісь нові факти? – пожвавився Джон Манглс. – Може, ви натрапили на слід капітана Гранта?

– Ні, друже Джоне! Із Нової Зеландії не повертаються. Та все ж… Так уже влаштована людина, що надіється, допоки дише. Це і є мій девіз: «Dum spiro spero»![73] І це найкращий у світі девіз!

Розділ ІІ. Минуле Нової Зеландії

27 січня пасажири брига «Маккуорі» розмістились у тісній рубці. Вілл Галлей, звісно, не запропонував жінкам свою каюту. Та воно й на краще, адже цей барліг насправді пасував хіба ведмедю.

Опівдні, щойно почався відплив, знялися з якоря. Дув помірний південно-західний вітер. Почали помалу виставляти вітрила. П’ятеро матросів брига не квапились. Вільсон хотів було допомогти команді, та Галлей грубо застеріг його, щоб той не «пхав носа не в свою справу», – Галлей звик усе робити сам, тож не потребував ні допомоги, ні порад. Звісно, остання фраза особливо стосувалась Джона Манглса, який, бачачи незграбність матросів, не міг стримати посмішки. Джон зрозумів Галлеїв натяк, тож вирішив втручатися в роботу команди лише в разі небезпеки.

Нарешті брутальна лайка хазяїна брига зробила свою справу – п’ятеро матросів помалу підняли паруси і «Маккуорі» вийшов у відкрите море. Та попри напнуті вітрила, бриг ледь