Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

Його щось запитували про організацію прощання, він щось комусь відповідав… Та коли потрібно було призначити день похорону і вибрати місце для могилки, він нетерпляче і нервово відрізав «Мені байдуже».

Адольф і Роза прибрали кімнату. Вони хоча й були легковажні та хвальковиті, проте добрі та співчутливі. І коли міс Афелія взялася до прибирання навколо ложа з Євиним тілом відповідно до похоронних обрядів Нової Англії, вони додали поетичних ноток у ту сумну обстановку.

У кімнаті, як і раніше, було багато білих квітів, ніжних і пахучих. На столику, застеленому білою скатертиною, стояла Євина улюблена ваза, а у ній — бутони рожевих троянд. Балдахін над ліжком і штори були зібрані у пишні складки. Адольф і Роза старалися від усієї душі, і у них все вийшло красиво.

От і зараз, коли Сен-Клер, глибоко замислений, стояв біля доньчиного ліжка, Роза знову увійшла до кімнати із кошиком білих квітів. Вона шанобливо зупинилася на порозі та, помітивши, що господар навіть не помічає її, увійшла і прибрала тіло померлої квітами. Мов уві сні бачив Сен-Клер, як Роза вклала гілку жасмину у безкровні, тоненькі пальці дівчинки і розклала решту квітів навколо тільця по ліжку.

Двері відчинилися знову. Це увійшла Топсі з опухлими від сліз очима.

Вона щось ховала під фартухом. Роза замахала на неї руками, виганяючи з кімнати, але вона зробила рішучий крок вперед.

— Ану марш звідси, — грізно шикнула на неї Роза. — Що ти тут забула?

— Пусти мене! Я принесла квітку — дивися, яку красиву! — Топсі витягнула з-під фартуха чайну троянду персикового кольору. — Я покладу її…

— Іди, іди геть! — ще наполегливіше мовила покоївка.

— Не чіпай її! — раптом із притиском сказав Сен-Клер і тупнув ногою. — Нехай кладе.

Роза відійшла назад, а Топсі, підійшовши до ліжка і поклавши квітку коло Євиних ніг, раптом розридалася і впала на підлогу.

Міс Афелія, яка прибігла на її зойки, кинулася піднімати Топсі і заспокоювати її, але все було марно. Дівчинка не приховувала свого жалю, як усі решта.

— Міс Єво! О міс Єво! Я хочу вмерти, як і ви! Я також хочу вмерти!

Кров прибула до мертвотно-блідих Сен-Клерових щік, коли він почув це дике, пронизливе голосіння. Вперше після того, як померла Єва, на його очі навернулися сльози.

— Устань, дитино, встань, — сказала лагідно міс Афелія. — Не треба плакати. Міс Єві уже добре, вона стала янголом на небесах.

— Але я більше ніколи, ніколи її не побачу! — не вгавала Топсі.

Сен-Клер і міс Афелія мовчали.

— Вона любила мене! Вона сама мені це казала. Господи! Що ж тепер зі мною буде? У мене більше нікого немає!

— Це правда, — сказав Сен-Клер. — Кузино, прошу вас, заспокойте її якось, бідненьку!

— Навіщо я взагалі народилася? — побивалася Топсі. — Я не просилася на світ, не просилася!

Міс Афелія лагідно і водночас рішуче підняла дівчинку і повела до себе, змахуючи непрохані сльози.

— Бідненька Топсі, — сказала міс Афелія, коли вони залишилися удвох. — Не впадай у відчай, я також тебе любитиму, хоча до нашої янгольської маленької Єви мені не дорівнятися. Але вона навчила мене християнської любові, і я зроблю все, щоб ти стала хорошою, побожною дівчинкою.

У голосі міс Афелії почуття було більше, ніж у її словах, та найбільш переконливими були сльози, що градом котилися по її щоках. Із цього траурного дня нещасна одинока Топсі прикипіла до своєї наставниці усім серцем.

«О моя Єво, ти, дитина, встигла зробити стільки хорошого, — думав Сен-Клер. — А як же я звітуватиму перед Богом, коли завершиться моє довге життя?!»

В кімнаті Єви було чути обережні кроки і стриманий шепіт — слуги один за одним приходили попрощатися зі своєю улюбленицею. А потім принесли труну, і до будинку почали під’їжджати екіпажі, з них виходили друзі та знайомі Сен-Клерів. Білі шарфи, стрічки, чорний траурний креп, молитви і читання Біблії уголос… Сен-Клер приймав співчуття, говорив, рухався, та робив усе це механічно, немов уві сні. Він бачив перед собою лише одне — золотаву голівку у домовині. А потім її накрили покривалом і закрили гріб кришкою… Сен-Клер попереду колони людей пішов у кінець саду. Там, коло дернової лавочки, поблизу альтанки, де Єва любила сидіти із Томом і розмовляти, слухати гімни і читати йому вголос, тепер було викопано могилу. Сен-Клер зупинився і задивився у яму. Він бачив, як туди опустили труну, чув урочисті слова: «Я — воскресіння і життя, хто вірує у мене, матиме життя вічне». І навіть коли над могилою виріс невеличкий пагорбок, йому й тоді не вірилося, що Єва пішла від нього назавжди.

І він був правий у своїх сумнівах, бо то була не просто його Єва, його добра донечка, а насінина тієї прекрасної нев’янучої квітки, яка зацвіте у день приходу Ісуса Христа, Господа нашого.

А потім усі повернулися в дім, її дім, де вже ніхто й ніколи не почує більше її янгольського голосу, її легких кроків, її дзвінкого сміху.

У кімнаті Марі опустили штори. Вона лежала на ліжку і, голосно ридаючи, щохвилини кликала то няню, то покоївку. Вони навіть не мали часу як слід попрощатися зі своєю крихіткою, не сміли навіть плакати. «Це ще що за вигадки, щоб слуги плакали?! — думала Марі. — Хіба у них є серце, щоб щеміти, і душа, щоб тужити?» Їхнє призначення — вічна робота, а конкретно зараз — допомагати Марі пережити її горе. Адже страждати могла тільки вона, інші ж неспроможні ні зрозуміти її, ні навіть поспівчувати.

— Сен-Клер не зронив ані сльозинки! — засуджувала чоловіка Марі. — Така байдужість, просто неймовірно! Хоч би мене пожалів!

Зовнішні вияви переживання нерідко бувають дуже оманливі. Слуги й справді вважали, що Марі найважче змиритися зі смертю доньки. А для більшої переконливості Марі почала істерику, кричала, що відчуває свій кінець і наказувала покликати лікаря. Піднялася страшенна метушня, треба було готувати то грілки, то компреси, то напої… Словом, оплакувати Єву слугам було ніколи.

А Том горнувся до Сен-Клера усією душею. Куди б господар не подався, він плентався услід за ним. Том відчував, що найгірше зараз почувається саме нещасний батько, хоча він і мовчить. Коли скорботний Сен-Клер, блідий, як сама смерть, сидів у Євиній кімнаті, тримаючи у руках її маленьку Біблію і невидющими очима дивлячись на навмання розкриті сторінки, Том розумів, що він переживає страшну тугу, яку Марі відчути просто не здатна, скільки б вона не плакала і не голосила.

Через кілька днів по похороні Сен-Клери залишили заміську віллу,