Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Потім Омелько вклонився їй доземно, наче матері, бо це ж вона, Лукія, виростила їх, трьох братів-гончаренків, по смерті матінки. Прощаючись і руки їй цілуючи, Омелько передав сестрі сувій паперів, пописаних кумедними значками, і просив переховати, поки не вернеться, а якщо згине десь, просив передати до Києва… Там були, в тім сувої, його світські партесні пісні — на сім голосів і на дванадцять, написані на рівні тодішньої мусикійної техніки, — і була між ними «П'яницька пісня», дванадцятиголосий партесний концерт, який він щойно закінчив і вже почав був розучувати з товаришами, щоб тішити козацтво чи й свого брата ремісника жартівлнвим співом, багатоголосим і мудрим…

Лукія плакала, братіка на вечірні слухаючи, боялась тої хвилини, коли скінчиться відправа, і Омелян, уже й додому не заходячи, рушить у дальню дорогу, забравши рушницю, сопілку, торбину, скочивши на коня, що дожидав його коло церкви.

41

Поки владика правив службу, молившись за мирян, що їх у церкві було повнісінько тої Клечальної суботи, молившись за Омелька, що мав рушити в далеку й небезпечну путь, молившись і за всю шарпану й терзану Вкраїну, — в архирейськім садку тимчасом два вельможні лукавці і шалапути, Оврам і Демид, марно спитувались одурити й спантеличити премудрого Козака Мамая, теревенячи запорожцеві, буцім скарби Долини — суща небилиця.

— Я вже вашу Долину оглянув, — сказав Роздобудько. — I все збагнув.

— А я вже оглянув тебе самого, мій брехливий паничику, — кепкуючи, йому в тон відповів Козак Мамай. — I теж… усе збагнув!

— Що ж ти збагнув? — перелякано поспішив спитати Оврам Роздобудько.

— А те збагнув, що найдорожчим скарбом завше є людина.

— Яка людина?

— А ось ти, наприклад, чепурунчику.

— Чому ж це?

— А тому… Хорошенько прибравши тебе до рук, можна певно сказати, що й скарби Долини опиняться в тих же руках.

— Ти мій талан прибільшуєш, Козаче. Правда ж, пане Пампушко? Я й не такий розумний, як здається. Правда ж?

— Щира правда, — охоче підтримав обозний. — Дурень дурнем!

— Що ви цим хочете сказати? — спалахнув Роздобудько.

— Саме те хочу сказати, об чім ви мене попросили.

— Я вас ні об чім не просив, — розсердився пан Оврам і одійшов од Купи, ображений, заклопотаний, збентежений своєю халепою.

Панна Подолянка, яка осторонь слухала всю цю балачку, поспішила підійти до шукайла, одвела його на два-три кроки далі й, озирнувшись на Мамая, стиха шепнула:

— Я також мрію про скарб.

— Мрії тепер коштують не дуже й дорого, чарівна панно.

— Я вже маю дещо в руках!

— Що саме, панно? — зацікавився Оврам.

— У мого дядечка… серед паперів… — почала була Ярина. Та їхню розмову перепинив Козак, на мить одвинувшись од свого Песика, що з ним вони про віщось радились.

— Про що це ви там? — не підходячи до них, спитав Козак у Подоляночки.

— Я оце розпитую пана Оврама про знайдені торік скарби… так цікаво, так цікаво! — і панночка щось таке защебетала, а Козак Мамай знову нагнувся до Ложки, продовжуючи з ним якусь важливу балачку.

— То про що ж ви, пак, голубонько? — нетерпляче шепнув пан Оврам, киваючи Пампушці, щоб одійшов далі й не заважав.

— У мого дядечка в кованій скрині лежить письмо покійного полковника Кіндратенка. Того самого…

— Що сховав у Мирославі ті запорозькі скарби? — аж скинувся пан Оврам. — За цей папір я ладен…

— Знаю! — і, жарко блискаючи на Роздобудька чорнющими очима, білявка солодко задихала йому в обличчя: — Що знайдемо…

— Поділимо! — видихнув, озираючись, Роздобудько.

— Як поділимо?

— Рівно.

— Ні.

— Дві третини — вам?

— Три чверті!

— Навіщо так багато?

Панночка на недоречне запитання не відповіла.

— Я добачаю, вас незле викохували домініканці в своїх кляшторах?! — аж захлинувся від приємного подиву пан Оврам, бо т а к о ї панни він уже не боявся, і вона дужче та дужче починала йому подобатись. I він сказав глибокодумно: — Мир між людьми залежить від християнського виховання шляхетної молоді: щоб любов до себе не тлумила любові до ближнього! — і знову спитав: — То як же? Дві третини? Дві?

— Я заплачу вам одну чверть, — невблаганно сказала панна. I похапцем зашепотіла: — Слухайте! Вночі сьогодні, після перших півнів прийдіть у сад попід моє вікно. Третя шибка вгорі — за причілком. Чекаю!

Бачивши, що Козак Мамай скінчив таємничу нараду з Ложкою, панночка легко відступилась від Оврама Роздобудька, начебто це й не вона щойно змовлялася з тим шукачем пригод і скарбів, а Мамай повернувся до пана Оврама, щоб скінчити балачку про незабарний починок шукання в Долині скарбів.

Панна Ярина тимчасом думала про голодранця, про Михайлика, бо він їй раптом став потрібен після того, як дівчина умовилась про ділове побачення з паном Оврамом: добре, коли б той чудний парубок та прийшов уночі під вікно, бо чепуристий шляхтич намагатиметься ж, мабуть, мене вкрасти…

Добре було б!

Бо ж просити дівчат, щоб стерегли її вікна сьогодні, панночка, вперта й затята, звісна річ, всупереч здоровому глуздові, не хотіла, бо — що таке дівоча гордість і зарозумілість, давно відомо всьому світові… Не хотілось їй про це й старшим казати, дядечкові своєму навіть.

Не хотілось і Козакові розповідати про нічне побачення, якого вона, треба признатись, боялася, і завзята панна, щоб відвернутись од мислі про близьку небезпеку, спитала в пана Роздобудька:

— Скажіть: знайшовши скарб, його просто руками й забирати можна?

— Коли заклятий, то не можна брати грошей зверху. Їх паличкою треба скинути. Та й усякий скарб треба не згори, а збоку з землі вибирати: коли збоку, з грошей закляття знімається…

Пан Роздобудько говорив захоплено, з любов'ю до діла і, вже не можучи спинитися, знову одійшов із панною Яриною на кілька кроків далі.

Тоді Подолянка стиха спитала:

— Ви навмання їх шукатимете? Наші скарби?

— Навмання шукаючи, можна ніц не знайти й за сто років, — відповів пан Оврам. — На все своя наука!

— Ну, коли так, то й Кіндратенків план вам, бачу, не потрібен?

— Як то не потрібен?

— Ви збиралися шукати й без того письма.

— Але ж…

— Ви маєте мальовані плани?

Оврам схаменувся.

Та було пізно.

— Хто вам їх дав? Чи не гетьман?

— Панно!

— Ви їх принесете мені сьогодні вночі.

— Навіщо ж?

— Покладемо їх поряд, ваш і мій, та й побачимо: що спільного? Яка різнота? Де ймовірність? — і, помовчавши, спитала: — То прийдете? Чи ні? — і рушила, щоб зникнути в покоях.

— Прийду, — поспішив Оврам, холодіючи, і боязко поглянув на Пампушку, бо ж йому тепер уже не слід було казати обозному про змову з