Ю. Несбе - Пентаграма

Свен апатично дивився, як Харрі відмикає ключем наручники. Потім кивнув.

– Добре! – крикнув Харрі. – Ми готові! Засуваємо!

Свен став до ґрат спиною, взявся за них обома руками і потягнув управоруч. Пруття потягнуло руку Волера за собою. Він застогнав. Контакти на ґратах і на підлозі тихо клацнули.

– Готово! – крикнув Харрі.

Пауза. Харрі відійшов убік і подивився вгору. В маленький просвіт між краєм вікна і плечем Волера він побачив два погляди: широко розплющене, злісне око Волера і поряд сліпе чорне дуло пістолета.

– Піднімайтеся, – наказав Волер.

– Якщо пощадиш хлопчика, – відповів Харрі.

– Домовились.

Харрі повільно кивнув і натиснув на кнопку.

– Я знав, що врешті-решт ти схаменешся, Харрі.

– Само собою.

Він побачив, як Волер спохмурнів, можливо, помітив, що із зап’ястка Харрі вільно звисає наручник, і йому це не сподобалось. А може, йому теж стало ясно: момент настав.

Трос застережливо заскрипів, ліфт здригнувся. У ту ж мить Харрі зробив крок уперед, став навшпиньки, і сталевий браслет із глухим клацанням зімкнувся навколо зап’ястка Волера.

– Що за… – почав Волер.

Харрі підібгав під себе ноги. Наручники врізалися в шкіру обом: дев’яностоп’ятикілограмовий Холе тягнув Волера вниз. Той намагався чинити опір, але застряг у віконці до плеча, повністю його закривши.

Паскудний день.

– Чорт забирай! Відпусти мене!

Том кричав, притискаючись плечем до холодних залізних дверей. Він намагався витягнути руку, але вага була занадто велика. У люті він кричав і з усієї сили гатив пістолетом у двері. Так не мусило статися. Вони все зруйнували. Вони зруйнували, розкидали його замок, неначе він був із піску, а тепер стоять і сміються. Але він їм покаже, одного дня він їм усім покаже! І тут він відчув… Пруття ґрат терлось об передпліччя – ліфт поїхав. Але не туди. Вниз. Горло стягнуло, наче мотузком. Він зрозумів: пастка закрилася. Ліфт перетворився на повільну гільйотину. Скоро прокляття наздожене його.

– Тримайся за ґрати міцніше, Свене! – почув він крик Харрі.

Том відпустив Олега і рвонув руку на себе, але Харрі виявився занадто важким. Тома охопила паніка. Він зробив нову відчайдушну спробу, іще одну. Ноги ковзали по гладенькій кам’яній підлозі. Він відчув плечем стелю ліфта. Розум покидав його.

Він хотів крикнути: «Ні, Харрі! Стій!» – але захлинувся слізьми і вичавив тільки:

– Будь ласка…

Розділ 43

Ніч на вівторок. «Ролекс»

Тік-так, тік-так.

Харрі сидів із заплющеними очима, слухав хід секундної стрілки і гадав, що цокання золотого «ролекса» – вірний показник того, що час не зупинився.

Тік-так, тік-так.

Якщо він рахував правильно, вони вже просиділи в ліфті чверть години. П’ятнадцять хвилин. Пройшло дев’ятсот секунд від тієї миті, як Харрі натиснув на «стоп» між першим поверхом та підвалом і сказав, що тепер вони в безпеці й треба просто чекати. Дев’ятсот секунд вони сиділи тихо як миші та слухали. Кроки. Голоси. Звуки дверей, що відчиняються й зачиняються. Харрі із заплющеними очима рахував цокання «ролекса» на зап’ястку скривавленої руки на підлозі ліфта, до якої він досі був прикований.

Тік-так, тік-так.

Харрі розплющив очі. Зняв наручник, роздумуючи, як же він відчинить багажник автомобіля, якщо проковтнув ключ од нього.

– Олеже, – прошепотів він і обережно потряс сплячого хлопчика за плече. – Мені потрібна твоя допомога.

Олег підвівся.

– А сенс? – запитав Свен, дивлячись, як Олег стає Харрі на плечі та відгвинчує зі стелі обидві лампи денного світла.

– Приймай, – сказав Харрі.

Свен простягнув руку й узяв у Олега одну лампу.

– По-перше, мої очі мають звикнути до темряви, – пояснив Харрі. – По-друге, коли двері відчиняться, стріляти в нас буде набагато важче.

– Волер? У підвалі? – з сумнівом у голосі запитав Свен. – Облиш, хто таке переживе? – Він указав лампою на бліду, немов воскову, руку на підлозі. – Уяви собі, скільки крові він утратив.

– Я прораховую всі можливі варіанти, – відповів Харрі.

Стало темно.

Тік-так, тік-так.

Харрі зробив крок із ліфта, подався вбік і пригнувся. Почув, як зачинилися двері за спиною. Дочекався, поки ліфт поїде. Вони домовилися, що Олег зі Свеном піднімуть ліфт і зупинять його між підвалом і першим поверхом, де вони будуть у безпеці.

Харрі затамував подих і прислухався. Поки що ніяких слідів примари. Він випростався на повний зріст. Крізь віконце дверей в іншому кінці підвалу падало світло. Навкруги громадилися садові стільці та столи, старі комоди й лижі. Харрі почав навпомацки пробиратись уздовж стіни. Знайшов двері й відчинив їх. У ніс ударив солодкувато-нудотний запах сміття. Те, що треба. Він зайшов усередину. Повітря було спертим і жарким від гниття. Ступаючи по набитих відходами пакетах, яєчній шкаралупі й упаковках із-під молока, Харрі дістався дальньої стіни. Там лежав пістолет. Один шматок клейкої стрічки й досі був на нім. Переконавшись у тому, що пістолет, як і раніше, заряджений, Харрі повернувся в підвал.

Він обережно йшов на світло до тих самих дверей. Вони мають відчинятися на сходи.

Коли він підійшов ближче, то побачив за склом темний силует. Обличчя. Харрі мимоволі пригнувся, але тут же зрозумів, що людина з того боку не бачить його в темряві. Узявши пістолет двома руками, він повільно зробив два кроки вперед. Обличчя було притиснуте до скла, Харрі розрізняв його риси. Він узяв його на мушку. Це був Том. Широко розкритими очима він дивився крізь нього в темряву.

Серце Харрі билося так сильно, що пістолет тремтів у руці.

Він чекав. Повільно спливали секунди. Нічого не відбувалося.

Тоді він опустив пістолет.

Підійшов до скла і поглянув у вічі Тома Волера. Їх уже вкрила блідо-блакитна плівка. Харрі обернувся й теж подивився в темряву. Хоч що б там привернуло погляд Тома, воно вже зникло.

Холе стояв і слухав, як уперто й наполегливо пульс відлічує: тік-так, тік-так. Харрі не розумів, що це означає, крім того, що він живий, тому що чоловік по той бік дверей – мертвий, і можна відчинити двері, поторкати його шкіру і відчути, як тепло покидає тіло, як шкіра міняє свою природу, перетворюючись із живої тканини на оболонку.

Харрі приклав свій лоб до лоба Тома Волера, між ними було крижане скло, й воно обпалювало шкіру.

Розділ 44

Ніч на вівторок. Бурмотіння

Вони зупинилися перед світлофором на площі Александра К’єлланда.

Двірники рухалися вліворуч-управоруч. Через півтори години небо торкне вранішня зоря, а поки що ніч розстилала над містом темно-сірий брезент хмар.

Харрі сидів на задньому сидінні і обіймав Олега. Назустріч їм по порожньому тротуару на Вальдемар-Транесгате, пританцьовуючи, йшла парочка. Минула година з