Андрій Юрійович Курков - Остання любов президента

Жора метушиться.

— Швидко підметіть під столами! — командує він. — А ти, — обертається до Юлька, — протри столи і посуд!

У підсобці я зазираю до холодильника. Вчорашня баранина, шинка, сири, включаючи польський «Рокфор».

У мертвій тиші дзвонить телефон. Жора підстрибує, хапає слухавку.

— Так, так, відчиняю! — відповідає він і кидається до дверей.

Усередину заходять четверо чоловіків підозріло інтелігентного вигляду. Вони ніби маскуються чи, можливо, костюми одягли вперше у житті.

У будь-якому випадку така вже у них невпевнена постава. І руки міцні. На обличчях — відчуття ніяковості.

Жора садовить їх за столик і поглядом підкликає мене.

Розхвалює їм горілку «Николай». Вони йому вірять та замовляють пляшку. Усе інше замовлення приймаю я: томатний сік, оселедці, млинці з ікрою, фаршировані яйця, салат з печінкою тріски...

Навіть я розумію, наскільки банальний смак у наших гостей. Але моя справа — схвалити замовлення, посміхнутися та піти у підсобку. Там вже Юлько настругає їм і салату, і що захочеш. Хоч він і не кухар, але у армії служив у офіцерській їдальні, так що дечому він там навчився. Навчився воєнному сприйняттю їжі.

Горілку приношу та наливаю особисто я. Коли я наближаюся, вони замовкають. Але тільки першого разу. Коли я підходжу знову, щоб наповнити їхні стопки, розмова не затихає. Обличчя гостей вже розчервонілися. Двоє послабили вузли своїх позбавлених смаку краваток. Один взагалі зняв піджак та повісив його на спинку стільця.

— А як я переведу їх тобі у бакси? — майже кричить на співрозмовника чоловік, який скинув піджак. — Бери відкривай рахунок у «Парекс-банку», прибалти навчать тебе сліди грошей заплутувати. А в мене вони тут. У «Градобанку». Бери у еквіваленті, а я хоч завтра дам платіжку!

Я повертаюся у підсобку. Наливаю собі трішки коньячку. Перемовляюся зі Славком та Юльком кількома словами.

Юлько нюхає бляшанку щойно відкритої печінки тріски. Потім підносить її до мого носа.

— Як ти гадаєш? — радиться він зі мною.

Я теж нюхаю. Запах підозрілий, неприємний.

— Добре посоли та залий маслиновою олією, — підказую я. — Вони ж п’ють горілку, а горілка усе нейтралізує!

Я виходжу ще разів з десять. Доливаю горілку, перевіряю, як їдять. П’ють та їдять вони добряче. І не кричать більше один на одного. Зараз взагалі сидять без краваток. В одного хвіст знятої краватки стирчить з нагрудної кишені піджака.

— А яка в тебе освіта? — раптом запитує в мене один з гостей.

— Легка промисловість, — відповідаю я.

— Теж нічогенько! — сміється він, виймає з кишені двадцять доларів та простягає їх чоловікові навпроти. — Ти виграв!

«Цікаво, — розмірковую я. — Вони там що, про мене сперечалися?»

За п’ять хвилин до них підсідає Жора. Підсідає і миттю стає одним з них: вони настільки схожі вдачею та виразами облич. Хоч він почувається у костюмі впевненіше. Костюм у нього — це спецодяг, як у медсестри білий халат.

— Ще одну пляшку «Николая», — наказує він мені та підморгує.

Гості йдуть о третій ночі. Захмелілий Жора дає Юлькові та Славкові по двадцять баксів і викликає для них таксі. А мене тягне з собою до якогось бару.

— Тобі там сподобається! — обіцяє він, сідаючи за кермо своєї «ауді», яку нещодавно пригнали з Німеччини. — Ти коли-небудь текілу пробував?

— Ні.

— Тоді у твоєму житті ще ціла купа незвіданих задоволень! До речі, ти хлопцям сподобався! їм доручили комітет підприємства чи щось таке організувати. Якщо не брешуть, то й для мене там місце знайдеться.

— А для мене? — жартома запитую я. I дуже жалкую, що тверезість заважає мені нормально сприймати п’яного Жору.

— А ти — мій ад’ютант! Ти що, ще не втямив?

— Втямив-втямив! — відповідаю я.

Попереду на світлофорі з’являється червоне світло, але Жора лише тисне на педаль газу. Ми чуємо, як десь поруч вищать гальма.

Жора регоче. Я тремтячою рукою защібаю свій пас безпеки.

— Прорвемося, — гарчить Жора.

I машина мчить на жовте світло порожньою вулицею нічного Києва.

155

Київ. Листопад 2004 року.

Нова машина, новий водій, новий кабінет з новими італійськими меблями. Я ще іноді плутався у довжелезному коридорі на Банковій, проходячи повз свої двері. На них ще не було таблички. Коли я вперше зайшов випадково до сусіднього кабінету, його господар подивився на мене досить неприязно. Але вже наступного дня, випадково стикнувшись зі мною у коридорі, він до мене посміхнувся. Визнав за свого. Перші кілька днів, коли я ознайомлювався зі своїми новими обов’язками, мене переслідувала якась ностальгія. Ностальгія не за міністерством економіки, а за майже домашньою атмосферою, яку я відчував у своєму останньому кабінеті. Можливо, там і не було ніякої особливої атмосфери — просто звичайний фантом у прикрашеній подобі, який прилетів з недавнього минулого. Але все ж таки, коли мені повідомили, що наступного тижня у мене з’явиться секретарка і нею буде вже давно мені знайома Нілочка, не радіти я не міг. Пірнути з головою самому у незнайоме озеро завжди страшнувато. Удвох — набагато легше, особливо коли ти думаєш, що знаєш свою напарницю майже так само, як самого себе.

У вівторок мене відрекомендували президентові. Привів мене до «високого» кабінету не хто інший, як сам Догмазов. Та простояв усі три хвилини поруч, поки президент дивився на мене стомленим, недовірливим поглядом, поки тис мені руку, поки бажав успіхів на відповідальному робочому місці.

— Твій попередник накоїв багато дурниць. Було б дуже добре, якби ти вивчив його діяльність з усіма подробицями. Щоб не повторювати цих дурниць знову, — порадив він мені.

— Він усе врахує! — Догмазов закивав головою та кинув на мене попереджуючий погляд.

Він стояв між мною та президентом, і мав досить таки дивакуватий вигляд. Вищий за нас обох, Догмазов зсутулився цієї миті, ніби йому було незручно перед президентом за свій високий зріст. Але коли він поглядав на мене, його плечі розправлялися, вираз обличчя ставав якимось орлиним, хижим. Тут він ніби виконував роль мого власника.

— А куди дівся мій попередник? — запитав я Догмазова, коли ми вийшли від президента.

— Відправили послом у Монголію.

— Адже він накоїв дурниць? — здивувався я вголос. — За це мали би покарати, а не зводити до рангу посла.

— Це і є покарання. Чотири роки у Монголії — я цього навіть ворогові не