Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

людей, які народжені досліджувати, дарма чим це може скінчитися, дарма, що доведеться зламати замок.

Вона без зусиль відкрила валізу. Всередині лежав складений жакет із коричневого вельвету, такий знайомий, що їй аж горло стислося. Алма витягла його й притисла до лиця, сподіваючись вловити в волокнах тканини запах Емброза, але відчула тільки дух плісняви. Під жакетом вона знайшла купу паперів: ескізи й рисунки на широких зазубрених аркушах кольору яєчної шкаралущі. Зверху лежав малюнок тропічного дерева пандана — вона відразу впізнала його за листям, що закручувалося вздовж стовбура по спіралі, й за товстими коренями.

Видно було віртуозну руку Емброза-ілюстратора — дерево було промальоване до найменших деталей. Проста замальовка олівцем — і така розкішна! Пильно роздивившись, Алма відклала її набік. Під першим малюнком лежав другий — детальний рисунок квітки ванілі, намальований чорнилом і майстерно зафарбований: здавалося, що квітка от-от злетить з аркуша.

Алма відчула, як у її серці народжується надія. Отже, в валізі ілюстрації, які Емброз створив, перебуваючи на півдні Тихого океану. Ця думка заспокоїла її з багатьох міркувань. По-перше, це значило, що, перебуваючи на Таїті, Емброз знайшов утіху в творчості, а не просто скнів у пустому відчаї. По-друге, тепер, діставши ці малюнки, Алма матиме щось від Емброза — щось чудове й відчутне на дотик, що нагадуватиме їй про нього. До того ж ці рисунки проллють світло на його останні роки життя: вона зможе побачити те, що бачив він, подивиться на світ його очима.

На третьому малюнку була кокосова пальма, проста, зроблена нашвидкуруч, незакінчена замальовка. Однак від четвертого малюнка їй перехопило подих. На ньому було зображене лице. Велика несподіванка, бо, наскільки Алма знала, Емброз ніколи не виявляв інтересу до зображення людських постатей. Емброз не був портретистом і ніколи себе таким не вважав. Проте ось він — портрет, детально промальований у манері Емброза пером і чорнилом. Голова молодого чоловіка, повернута праворуч. Його риси свідчили про полінезійське походження. Широкі вилиці, приплюснутий ніс, повні губи. Привабливий і сильний. Коротке, як у європейця, волосся.

Алма взяла до рук наступний малюнок: ще один портрет того ж молодого чоловіка, тільки тепер він дивиться ліворуч. Далі — зображення чоловічої руки. Вона належала не Емброзу. Плече ширше, ніж у нього, передпліччя — міцніше. За ним ішов рисунок людського ока, вималюваний до найменших деталей. Це не було око Емброза (його Алма впізнала б серед тисячі інших). Те око з пухнастими віями належало комусь іншому.

На наступному малюнку — молодий чоловік у повен зріст, голий, зображений ззаду, так, ніби він віддаляється від художника. Широка, мускулиста спина. Видно, як виступає кожен хребець.

Далі — оголений молодий чоловік спирається на кокосову пальму. Його обличчя вже було Алмі знайоме — те саме горде чоло, ті самі повні губи, ті самі мигдалевидні очі. На цьому малюнку він виглядав трохи молодшим, ніж на інших — майже хлопчик. Сімнадцяти чи вісімнадцяти років.

Більше ботанічних ілюстрацій не було. Всі решта малюнків, замальовок і акварелей у валізі зображали оголене тіло. Їх було понад сотня — і на всіх той самий молодий тубілець, пострижений по-європейському коротко. На деяких малюнках він немовби спав. На інших біг, тримав спис, піднімав камінь, закидав рибальську сітку — як атлет чи напівбог на давньогрецькій кераміці. На всіх малюнках він був голий-голісінький, ба навіть босий. На більшості малюнків пеніс був зображений переважно відвислим і розслабленим. На деяких — зовсім навпаки. На цих рисунках хлопець дивився на художника з відвертою, навіть здивованою прямотою.

— О Господи, — вихопилось в Алми.

І вона раптом збагнула, що вже давно повторює ці слова, з кожним новим разючим малюнком.

О Господи, о Господи, о Господи.

Алма Віттекер була жінкою, здатною швидко все з’ясувати, і далеко не безневинним ягням, коли йшлося про чуттєві насолоди. Уміст валізи підштовхував до одного висновку: Емброз Пайк — взірець чистоти, ангел Фремінґему — содоміт.

Їй пригадався його перший вечір у Білому Акрі. За вечерею він приголомшив їх обох — і Генрі, і Алму — своїми ідеями про ручне запилення ванільних орхідей на Таїті. Як він там сказав? Що це буде дуже просто, він обіцяє: треба тільки знайти малих хлопчаків з маленькими пальчиками й прутиками. Тоді це сприймалося як жарт. Тепер же його слова звучали порочно. Але вони все пояснювали. Емброз не міг сповнити свого подружнього обов’язку не тому, що Алма була стара, і не тому, що він хотів наслідувати ангелів, а тому, що він хотів малих хлопчаків з маленькими пальчиками й прутиками. Або — судячи з цих малюнків — великих хлопців.

О Господи, що він змусив її пережити! Якої брехні наплів! Як обвів її навколо пальця! Змусив її відчути огиду до своїх цілком природних бажань. Як він дивився на неї того пообіддя у лазничці, коли вона встромила його пальці собі до рота — так, ніби вона була дияволом у тілі жінки, що явився зжерти його плоть. Їй згадався рядок із Монтеня, що його вона прочитала багато років тому і відтоді запам’ятала назавжди — тепер він здавався жахливо слушним: «За моїми спостереженнями, дві речі завжди йдуть поруч: ангельські помисли й ница поведінка».

Емброз зі своїми ангельськими помислами, грандіозними мріями, вдаваною невинністю, напускною побожністю, шляхетними розмовами про зв’язок із божественними силами пошив її у дурні — і, найголовніше, куди це його привело! У горезвісний рай з охочим до содомітних утіх хлопчиком із гарненьким, виструнченим прутнем!

— Ах ти брехливий сучий син, — сказала вона вголос.

Інша жінка на її місці дослухалась би до поради Діка Єнсі і спалила валізу й усе, що було всередині. Проте Алма була надто старанним ученим, щоб спалювати хоч якісь докази. Вона заштовхала валізу під канапу в своєму кабінеті. Там її ніхто не знайде. У цю кімнату й так ніхто не заходить. Вона терпіти не могла, щоб їй переривали роботу, й тому навіть прибрати в своєму кабінеті нікому не дозволяла. Та й усім було байдуже, що там та стара діва робить у своїй кімнатці, заставленій дурнуватими мікроскопами, занудними книжками й слоїками з засохлим мохом. От дурепа. І життя її — комедія, жахлива, сумна комедія.

За вечерею їй було не до їжі.

Хто ще про це знає?

За ті кілька місяців після їхнього весілля вона чула — чи думала, що почула — всі найгірші плітки