Світлана Талан - Розколоте небо

Варя пішла, проте попросила старшого сина сповістити їй, якщо мати не почне одужувати. Було зрозуміло, що сестрі зараз тяжко і боляче, тому не можна на неї ображатися за грубість. Але чому вона так уперто не хоче їхати на лікування?

За кілька днів по тому прибігли до Варі сини Ольги і переказали, що мати хоче її негайно бачити. Варя залишила дітей на хлопчиків, а сама пішла.

Ольга з запаленими червоними очима лежала під ковдрою, хоча було дуже тепло. Напевно, її лихоманило, обличчя було вкрите рясним потом, жінка важко дихала. Варя підійшла до ліжка, сіла поруч на стілець.

– Навіщо доводити себе до такого стану? – спитала Варя якомога спокійніше, щоб не дратувати сестру. – Тепер згодна лікуватися?

– Навіщо? – сказала Ольга хрипким голосом. – Пізно вже.

– Не кажи так! У тебе діти. Чи ти хочеш залишити їх сиротами? Я зараз піду…

– Облиш. Посидь поруч, – попросила.

– Сидіти і дивитися на твої страждання? Ні, так не годиться! – запротестувала Варя.

– Сядь! – владно наказала сестра, побачивши, що Варя кудись збирається.

– Олю! – Варя хотіла покласти долоню на її руку, але сестра відсмикнула свою.

– А тепер помовчи і вислухай мене, – сказала Ольга, важко і швидко дихаючи, ніби довго бігла і так захекалася, що забракло повітря. – Мені залишилося вже мало, тому я повинна тобі зізнатися.

– Ну що ти таке верзеш?!

– Я знаю, що кажу. Раніше перед вічністю сповідалися у батюшки, просили відпустити гріхи, і ставало на душі легше. Все змінилося. Попів прогнали, церкви розвалили, а я не можу піти, не звільнивши душу від нестерпного тягаря.

Ольга почала задихатися, і Варя хотіла принести їй води.

– Не треба! – прозвучало наказом. – Сядь!

Варя покірно присіла. Почуте лякало її, в душу проникло погане передчуття.

– Це я винна у смерті Олесі, – почула Варя крізь хрипи, які зі свистом почали вириватися з грудей сестри.

– Не звинувачуй себе – ти хотіла як краще.

– Ні, ти нічого не знаєш, – Ольга віддихалася і продовжила: – Якось серед ночі прибігла до мене заплакана Олеся. Я пустила її в хату, і вона розказала, що Йосип дорікав їй, що не вагітніє. Він і раніше їй таке закидав, але тієї ночі він потягнув Олесю у свою п’яну компанію. При сторонніх він називав її пустоцвітом, порожньою бочкою і ще якось. Тоді Ганька сказала: «Нехай Семен їй дитину зробить, коли ти сам не можеш». Вони всі гуртом роздягли Олесю, яка пручалася і плакала. Йосип розвів їй ноги на привселюдний огляд, вони всі сміялися і заглядали туди: «Чому ж там порожньо?» Над моєю дівчинкою здійснили наругу усі по черзі. Дали їй вдягнутися, а потім Ганька розвела ноги і Йосип при Олесі поліз на неї.

– О Господи! – зітхнула Варя. – Бідна дитина!

– Моя донька прибігла до мене і сказала, що не повернеться у ту родину. Вона хотіла, щоб я її захистила, а я… Я відіслала її назад, сказавши, що чоловіків треба навчитися прощати, що вони всі жеребці і потрібно з тим змиритися, як змирилася я колись, дізнавшись про зраду її батька. Олеся пішла і… Моя бідна донечка! Я не думала, що вона зможе таке…

– Олю, – Варя ретельно підбирала слова втіхи, але не змогла їх знайти.

– Не треба, – зупинила її Ольга. – Я винна у її смерті, і нема мені прощення.

– Не край собі душу, – сказала Варя, – Олесю вже не повернеш. Нічого не можна змінити.

– Шкода. Якби можна було…

– Тобі потрібно заспокоїтися, випити водички.

– Водички?! – на перекошеному від болю обличчі майнула іронічна посмішка. – Якби ти знала правду, то не водичку мені пропонувала б, а розплавлену смолу. Я заслужила на таку кару. Недарма я напоролася на цвях саме з батькової клуні. То була помста. Нічого у житті не відбувається просто так. Батько мені помстився, і правильно вчинив, – Ольга прикрила очі, і Варя подумала, що сестра марить. Проте жінка відкрила очі і продовжила: – Є ще один на мені гріх. Дуже великий гріх.

– Усі ми грішні.

– Не перебивай. Мій час спливає.

У її грудях до хрипів домішалося якесь булькання і свистіння. Було помітно, що кожне слово дається їй з болем, тому Варя замовкла.

– Пам’ятаєш, як мої діти злягли від недоїдання? Саме тоді Василь зібрався йти в Торгсін. План у моїй голові виник одразу, коли я була в тебе, тому й так наполягала, щоб твій чоловік пішов саме тією дорогою, яку показала колись Одарка. Я не думала більш ні про що, окрім того, що золото може врятувати дітей від голодної смерті. Я вмовила свого Івана пристати на мою пропозицію. Ми взяли сокиру і вийшли того вечора раніше за Василя. Ми сховалися за скелею неподалік від криниці Данила. Згідно з моїм планом, Іван повинен був вдарити сокирою Василя, коли той почне діставати воду з криниці. – У Варі зашуміло в голові, все навколо захиталося. Вона щось хотіла сказати, але слова застрягли в горлі. Потрібно було дослухати до кінця. – Іван… Він завжди був ганчіркою. Його тільки стало на те, щоб зробити дитину божевільній Уляниді. Там, у засідці, його почало трусити як осиковий листок. Я забрала сокиру… Коли Василь упав на землю, я швидко почала обшукувати його кишені… Та зненацька я почула майже поруч людські кроки.

Варя затамувала подих. У грудях від напливу шаленого хвилювання билося серце, як пташка у сітці.

– Не підводячись, я заповзла за криницю… Коли чоловік підійшов, я вискочила із засідки і з усього розгону сокирою…

Ольга задихалася. Вона вхопила ковток повітря, продовжила сповідь.

– Мене завжди переслідували очі батька. Це була лише мить, коли ми зустрілися поглядами… Його очі дивилися на мене не так злякано, як здивовано… Я навіть не знаю, чи встиг він сказати «Ти?!», чи мені здалося, чи то скрикнув його погляд… Так! Я вдарила його сокирою. Не дивись на мене, мені боляче… Ні, я не прошу в тебе вибачення, знаю – не пробачиш.

– Як? – видавила з себе шокована Варя. – Як ти могла?! Нашого тата? Він любив нас…

– До цього часу я бачу батькові очі, здивовані, розширені від несподіванки чи переляку… Вони переслідують мене повсюди, де б я не була… Я знаю, що скоро з ним зустрінуся… Як мені бути? Я не можу піти, не попросивши у нього прощення, – чулося крізь хрипи.

– Як ти могла? І за що? За золото і срібні ложки нашого тата…

– Хіба я знала, що батько піде з Василем? Я рятувала своїх і твоїх дітей