Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

Розділ 26. Останній бій

Теплий літній вітерець проникав крізь високі вікна зали Інфлюенції, несучи зі собою щебет пташок і аромат квітів, легіт трав і шепіт дерев, мрії, доброту і красу. Вітерець тихо і грайливо ворушив волосся людей, що зібрались у Залі, немов запрошуючи їх погратися, погуляти, вибігти назовні, назустріч літу, і впасти в обійми квітучої землі. Літній вітерець ніяк не міг зрозуміти, чому такі серйозні обличчя в цих людей, чому вони стискають зброю у руках, чому їхні погляди спрямовані на одне величезне дзеркало, а самі вони навіть не ворухнулися, коли він легесенько торкнувся їхніх облич.

Що з ними, з цими людьми? Чому у повітрі витає запах бою, кривавого, страшного бою, який надовго закарбується у пам’яті нащадків? За що ці люди готові йти на смерть?

Вітерець завис над ними, а потім, так і не знайшовши відповіді, полетів і далі танцювати з метеликами, залишаючи цих дивних людей позаду.

Вітерець не знав, що таке війна. Він буде пурхати із квітки на квітку і танцювати з метеликами навіть тоді, коли земля почорніє від крові і зла. Він не розрізнятиме, що більше не лунає сміх та розмови людей, що і квітів, чий аромат він розносив, залишається дедалі менше. Він просто дмухатиме, розганяючи гаряче повітря.

Рубі стояла між Катрін та Емілією. У першому ряду. Наставники намагалися сперечатися, проте від дівчат струменіло сяйво – невловне, але відчутне сяйво сили і впевненості. Це було майже світло надії. Кожна з них, окрім своєї звичної зброї, надягнула на спину піхви із артефактним мечем. Вони стояли попереду, Стражниці, Захисниці, Надія, Опора. Стояли на смерть.

Ернандес навіть не ворухнулася, коли легкий  вітерець скуйовдив волосся у важкій косі. Її погляд був прикутий до срібної поверхні Дзеркала, а сама Стражниця, напружена до останньої межі, чекала.

Чого вона чекала? Рубі не знала і сама. Вона не мала навіть приблизного сценарію того, що відбудеться потім. Вона не знала, звідки вони з’являться, скільки їх буде, як довго Стражам  вдасться протриматись…

Але вона мала надію. Надію на себе і своїх друзів. Вони вистоять. Повинні. Бо більше ніхто цього не зробить.

Хвилини минали одна за одною в абсолютній тиші. Стражі стояли близько-близько, і сонце, що майже сховалося за горизонтом, золотило їхні обличчя.

Навпроти цього золота покоїлося холодне срібло Дзеркала. Безпристрасне скло немов насміхалося над Стражами, над їхніми емоціями, почуттями – Дзеркало-бо їх не мало.

Яким чином Портал опинився тут, Стражі намагались не думати. А ще менше хотілося гадати, що ж трапилося з Університетом та усім кварталом Санто-Дефенсор. Де тепер найрідніші люди? Що вони роблять? Чи побачаться вони ще колись? І…Чи живі вони?

Рубі зціпила зуби. Вона не дозволить собі розклеїтись. Для цього просто немає часу. Немає часу навіть для того, щоб вперше і, мабуть, востаннє сказати своєму Вогненному Серцю те, що дає їй наснагу жити. Щоб попрощатися з подругами. Побратимами. Востаннє прогулятися по лісі. Ернандес болісно заплющила очі – як багато вона ще могла би зробити. І як мало…

-Стражі! – Гримнув позаду знайомий голос. Рубі різко розвернулася – до Зали заходив Хосе, ведучи за собою своїх людей. – Вирішили стати героями і собі забрати всі лаври? Доведеться поділитись! – добродушний сміх Відступника луною прокотився над їхніми головами, і раптом до їхніх ніг посипались уламки скляної стіни напруги і страху.

-Дякую, Хосе, – гукнула йому Емілія. – Раді бачити.

-А де… – Почала-було Катрін і замовкла на півслові.

Звук був такий, наче по склі хтось дряпав величезними кігтями. Дзеркало взялося брижами, потекло, зарябіло і...

Першу тварюку вбила Емілія. Схоже, істота навіть не зрозуміла, що трапилося, бо, залишившись без голови, вона продовжувала сіпатись. Наступних кількох порішив лучник, який прийшов з Хосе. Проте далі демони посипалися, наче із розірваного мішка горох.

Це була кривава битва. Стражі і Відступники билися на смерть і чудово розуміли це. Однак ця думка лише додавала їм рішучості – темної, похмурої, проте натхненної. Різанина змела своїм вихором всіх.

Зала повнилася гидким гарчанням, що переростало в какофонію. Найгидкіші тварюки підземних глибин продовжували напирати, переслідуючи давно відому ціль: знищити Стражів, замести їхній слід на землі, розтерзати, розметати і змахнути крихти, які залишаться.

Перед очима Рубі майнула Катрін із глибоким порізом на плечі. Тварюка, з якою вона боролася, плювалася навсібіч, і там, де краплі слини потрапляли на підлогу чи стіни, залишалися задимлені впадини.

Десь перші краплі крові впали на землю.

Він буде там, де найбільше крові.

-Е-ехх! – Рубі зробила випад, одним ударом нанизуючи на ножі відразу двох істот. Краєм ока вона помітила Наставника Мо, який, наче смертоносна машина, метав чакри, знищуючи одного демона за іншим.

-Що робимо з дзеркалом? – крикнула Емілія, виринувши з іншого боку.

-Ще не час, – задихано відповіла Рубі, зносячи голову якомусь ікластому чудовиську. – Його ще немає!

Стражі тісними рядами тримали оборону. Їхні руки, продовжені сталлю і сріблом, зливалися у смертоносний вихор. Повсюди була кров, стогони, крики, удари… У Залі вирувала справжнісінька війна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍