Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

Демони гарчали, немов звірі, вищали, наче хтось ножем вів по склі, це все змішувалось із диявольським реготом, який мимохіть викликав мурашки по тілу. Розмахуючи кігтями, плюючись отрутою, шкірячись на всю пащу, демони йшли вперед.

Десь поруч бився Страж Етелхард. Його біляве волосся розметалося навсібіч, сині очі палали рішучістю. За ним Рубі бачила Наставника Алісдейра, який в парі з Хосе рубав демонів праворуч і ліворуч. Ще трохи далі лучники Хосе відстрілювались, наче смертоносні машини. Ще десятеро його людей із автоматами в різних кінцях Зали вправно відбивали атаки Зла.

Проте Рубі бачила: вони вже готові скласти зброю. Ця війна не для людей. Рубі добре знала, що відбувається з кожним із них. Вони втомлені, вони відчувають кожну кісточку у своєму тілі, а кожен м’яз налився пекельним полум’ям, яке тягнуло втомлені руки до землі, ламало спину, застилало очі багрянцем крові і болю. І чуття не підвело її.

Крик болю і люті пронизав її слух на межі ультразвуку. Не обертаючись, Рубі на мить застигла. Вона добре знала, хто це. В ній ще жевріла надія, що невидима для демонів, а тому неушкоджена, Адайн зможе цьому перешкодити. Але, здається, тут було надто пізно.

Наче у сповільненій зйомці, дівчина зробила мечами хрест – тварюка перед нею розлетілася на шматки, а Стражниця розвернулася через плече… Якраз вчасно, щоб зауважити, як Наставник Мо упав на коліна. З глибокої рани навіть не сочилася – текла тепла кров, з його горла рвалися хрипи, біля нього раптом опинився Наставник Кормак, прорубуючи собі шлях. Його суворими рисами котилися сльози.

Мо стояв на колінах у калюжі власної крові – її все більшало, більшало, це вже було невелике озерце, демони шаліли від захвату, рвучись зануритися туди.

І тоді Рубі раптом відчула це. Через усю Залу вона спіймала два погляди – дві пари зелених очей дивилися на неї із похмурою рішучістю. І Стражниця знала – вони також це відчувають.

Артефактний меч у неї на спині був теплим.

Він розігрівався у міру розростання багряної калюжі у них під ногами.

Наставник Мо помирав.

Пророк наближався.

Дівчата пробиралися вперед, до Дзеркала, прорубуючи собі шлях крізь темних створінь, які поспішали на свій кривавий бенкет.

Рубі насупилася і рішуче стиснула руків’я ножів. Вона не дозволить цьому статися.

Крізь примарне марево Дзеркала вони бачили, як вдалині висока постать у каптурі плавно і повільно торує собі шлях до порталу.

Із кожним кроком Пророка повітря наче густіло. Думка реагувала швидше, аніж тіло, яке немов засинало. Важчали руки, сповільнювалися рухи, зброя випадала, бо тримати її не було сил. Пророк ішов уперед, невпинний, наче сама смерть. Ані сліду поранення тим срібним мечем, що бажання помститися за своє приниження.

Демони вищали все гучніше. Як і Стражі, Наставники, Відступники, чудово розуміли одну річ: це кінець. І кожен крок Пророка його наближав.

Хвиля за хвилею істоти з самісіньких надр Пекла вривалися до Зали, їх було безліч, ані кінця, ні краю…

Рубі втратила лік часу, забула про втому, про побратимів. Тіло працювало на автоматі, а мозок пронизувала єдина думка – дістатися до Пророка.

Очевидно, Пророка ця думка також надихала – висока фігура у плащі спритно рухалася серед демонічних тварюк, просуваючись усе ближче до Дзеркала. До виходу. Ще один крок, ще один і раптом…

Пророк ступив на мармурову підлогу Зали. Один крок.

І все наче воднораз вибухнуло полум’ям. Вибухова хвиля підняла Рубі у повітря і щосили жбурнула нею об стіну. Дівчина налетіла на холодний мармур, різко видихаючи – удар вибив із неї залишки сил разом із повітрям. Задихаючись, вона сповзла на підлогу. Ножі, дзенькнувши, впали поруч.

-Рубі… – крізь дзвін у вухах вона ледь розібрала голос Катрін. Очі застилала темрява – Ернандес марно намагалася щось розгледіти.

-Рубі, – з іншого боку вклинився голос Емілії, далекий, наче Рубі чула її з-під води. – …Готова… Скоро… читься…

-Я…

-Що ж, – голос Пророка загримів над їхніми головами. – Ось ми і зустрілися. Стільки невинних душ, усі тут і усі для мене… – він задоволено розсміявся. – Наче бенкет. Весільний. Чи, скоріше, поминальний? – відверта насмішка у його голосі посипалася на їхні голови, наче бите скло.

-Помрій, – прохрипіла Рубі, намагаючись підвестись на ноги. Тіло не слухалося, а свідомість немов розтікалася. – Помрій, тварюко, п-поки м-можеш…

-Рубі, Рубі… – Пророк до неї убивче повільно, оминаючи тіла загиблих. Демони поштиво розступалися перед ним, а він все йшов, і ритм його кроків діяв дівчині на нерви. – Я ж попереджав тебе… Я ж казав, із нами буде краще. Я подарував тобі підвіску, я просив не знімати її. Але ти не послухалась. І де ти тепер? – його кроки зупинилися просто перед нею.

Тепер він нависав над дівчиною, наче сама невідворотність смерті. Наче він і був смертю.

-Де ти тепер, Рубі? – її ім’я на його устах звучало, наче шипіння кислоти. – Ти біля моїх ніг. Там, де твоє місце. Я потурбуюся про те, щоб твоя душа була ослінчиком для моїх ніг у Пеклі.