Колектив авторів - Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

культуру і культуру Болград-Алдень, які були найближче до металургійних центрів Балкан. Через брак власних родовищ міді населення — представники цих культур спочатку користувалось, очевидно, металевими речами, одержаними в процесі обміну. Не дивно, що на ранньому етапі серед знахідок переважають прикраси і дрібний виробничий інвентар (шила, риболовні гачки). Але, на думку дослідників, уже ранні трипільці оволоділи ковальськими прийомами обробки міді, а саме — витяжкою, плющенням, вигином, рубкою, тисненням, обточкою, шліфовкою. На середньому етапі до ковальських операцій додаються плавлення Міді і литво спочатку в однобічні, потім у двобічні форми і зміцнення робочих частин знарядь праці холодним проковуванням, що дало можливість остаточно осмислити переваги металу, оскільки при такій обробці мідь набуває твердості, значно вищої за камінь[217]. Саме тоді набувають розповсюдження важкі виробничі знаряддя — для рубання і розколювання дерева, незамінні при будівництві. Свідченням зародження місцевого мідноливарного виробництва у населення носіїв культури лійчастого посуду є знахідки уламків глиняних тиглів на поселенні у Цмільові в Польщі.

До пізнього етапу трипільцями було освоєно всі відомі для первісності прийоми обробки міді. Є. М. Черних відмічає для цього часу два великих центри металообробки. Один з них — софіївський у Середньому Подніпров’ї — користувався тільки металургійно чистою міддю Балкано-Карпатського району. Другий — усатівський, де виявлено лише декілька предметів з металу Балканського поводження, а переважна більшість — із кавказьких миш’яковистих бронз. Аналіз металу та типологічне порівняння трипільських і кавказьких металевих предметів свідчать, що до трипільців надходили готові металеві вироби з Кавказу[218].

Щодо транспортних засобів землеробів Українського лісостепу, то можна впевнено говорити про використання у трипільців саней, запряжених одним чи двома волами. Їхні моделі є досить розповсюдженими знахідками при розкопках поселень середнього та пізнього етапів Буго-Дніпровського межиріччя (Тальянки, Майданецьке). Відомі вони й у Середньому Подніпров’ї (Євминка). Ці моделі передають кузов у вигляді чаші, до якої знизу приліплено полози, а спереду, під вінцями, — голівки одного чи двох запряжених бичків. Про наявність колісного транспорту відомостей мало. Останнім часом на поселенні біля с. Ворошилівка на Вінниччині знайдено зооморфну фігурку з проколами у ногах і невеличкі глиняні пряслиця, які С. О. Гусев інтерпретує як коліщата. Про використання коня як тяглової сили або для верхової їзди відомостей поки що немає. Оскільки трипільські поселення, та й поселення інших синхронних землеробських культур, тяжіли до малих і великих водних артерій, треба гадати, що в них міг бути розвинутий водний транспорт у вигляді човнів та плотів, але, на жаль, ці засоби пересування не збереглися в натурі і не відображені у трипільській пластиці.

Господарство та побут скотарів

Степові простори України, що входили до широкої смуги євразійських степів, за енеолітичної та ранньобронзової доби були одними із центрів становлення спеціалізованого скотарського господарства та рухливого способу життя. Скотарський напрям господарства стає тут провідним аж до середньовіччя. Він формує певний побут, культуру та систему релігійно-міфологічних уявлень людей, суттєво змінює соціальну структуру, стверджуючи патріархальні сімейні відносини, визначає специфіку етнокультурних процесів, зрештою, долю стародавніх господарських угруповань. Із розвитком рухливих форм скотарства контакти населення розширюються та охоплюють величезні території, а досягнення та винаходи окремих племен стають надбанням великих спільностей за досить короткий час.

Виникнення суто скотарського господарства, основи якого були закладені ще за доби неоліту племенами маріупольської спільності, було зумовлене, з одного боку, природними та кліматичними умовами, а з іншого — загальним рівнем розвитку населення.

Степові простори неоднорідні за фізико-географічним та геоботанічним районуванням. Тут простежуються зональні відмінності щодо рослинності, водних ресурсів та кліматичних умов. Лісостепова смуга, що прилягає до степової з півночі, за всіх часів характеризувалася більшою вологістю та переважанням лугових степів. Типові степи відзначаються злаковою рослинністю, кількість якої зростає у південному напрямку. Сучасний степ поділяється на три головні зони: на півночі — різнотравно-типчаково-ковильна, нижче — типчаково-ковильна, на самому півдні — пустельна та полинно-злакова. У долинах та байраках ростуть ліси. Хоча сучасний степ і степ доби енеоліту та ранньої бронзи подібні в основний рисах, ототожнювати їх треба з великою осторогою, враховуючи різні кліматичні коливання, які вносили значні корективи в життя давнього населення.

Згідно з існуючими даними, енеолітична доба збігається з другою половиною атлантичного періоду голоцену (6000—4500 рр. тому), сприятливою для господарської діяльності. Саме на цей час припадає природно-кліматичний оптимум. За даними палінологів, палеоботаніків та палеогрунтознавців, він характеризувався підвищенням вологості клімату, мезофітизацією трав’яного покриву степів, розширенням площі лісів у долинах річок, більш різнобарвним, різнотравно-злаковим рослинним світом, що спричинилося до значного згладжування різниці між степом і лісостепом. Середньолипнева температура, за підрахунками К. В. Кременецького, була на 2° нижчою за сучасну, а середньосічнева, навпаки, — вищою. Опадів випадало на 120—150 мм більше, ніж тепер. На південь поширились широколистяні ліси, які росли уздовж річкових заплав, на піщаних грунтах росли соснові.

Саме цей сприятливий кліматичний період позначений становленням та початковими фазами розвитку найдавнішого пастушого господарства, засновником якого можна вважати племена скелянської культури. З ними було пов’язане перше широке освоєння степових просторів аж до Дунаю. Щоправда, воно було, на наш погляд, зумовлене не стільки суто господарчою необхідністю, тобто розширенням пасовищ, скільки потребою в торгівлі, в обміні із землеробським населенням Карпато-Балканського регіону. Зокрема, їх цікавили мідні вироби та сировина для власної металообробки. Попри можливу напружену демографічну ситуацію, спричинену перенаселенням річкових долин під час природно-кліматичного оптимуму, пастуші групи, очевидно, мали достатньо власних пасовищ. Адже перехід до певних форм рухливого скотарства не був тоді поголовним. На користь цього говорить наявність незначної кількості пам’яток. Про поселення скелянської культури відомо небагато. На Нижньому Доні це залишки IV шару поселення Роздорське, а на теренах України відповідний шар поселення Стрільча Скеля в Надпоріжжі. Даних про склад худоби також маємо мало. Визначення кісток тварин із Стрільчої Скелі здійснювалося без шарової диференціації. А даних із Роздорського взагалі бракує. Лише в Чаплинському могильнику було зроблено визначення кісток свійських тварин, знайдених у закладках або в заповненні могильних ям чотирьох поховань. За твердженням І. Г. Підоплічка, це зуби вівці або кози в трьох похованнях та тазові кістки свійського бика в одному. Про знайомство скелянського населення з конем та про його роль у їхньому житті свідчать кам’яні скіпетри, зокрема з похованням біля с. Суворове на Одещині. На них В. М. Даниленко та Д. Я. Телегін навіть убачають зображення примітивних вуздечок. Це дало їм підставу відносити появу найдавніших вершників до середини IV тис. до н. е.[219] Для доказу цієї гіпотези деякі речі трактуються як деталі вузди. Як псалії розглядаються так звані