Петро Петрович Толочко - Київська Русь

часто бувало в часи середньовіччя, у трафаретну форму церковної літератури могли вбиратися розповіді про події, які реально мали місце[570].

Л. Мюллер хоч і відзначає легендарність розповіді про вибір віри, все ж визнає, що така проблема справді існувала і, хай в іншій формі, дійсно вирішувалась Володимиром.

Аналіз повісті про хрещення Русі доцільно почати із з’ясування прецедентності самого явища. Як відомо, одним із основних аргументів проти реальності фактів обміну посольствами між Володимиром і сусідніми країнами Є. Голубинський вважав екстраординарність ситуації, яка не мала місця в історії інших народів. Якби це завоювання Володимиром віри було правдою, то воно являло б собою історичний казус, абсолютно оригінальний і єдиний у своєму роді, як і вибір віри, — писав Є. Голубинський[571].

Насправді вибір віри, який супроводжували акти дипломатичні і навіть воєнні, мав місце не тільки в давньоруській історії.

Із листа хозарського кагана Іосифа, написаного близько 860 р. іспанському єврею Хаздаю, дізнаємося, що оберненню хозар в іудейство передували посольства від царів християнського і магометанського. В свою чергу, в 860 — 861 рр. посли хозарського кагана відвідали візантійського імператора Михаїла і розповіли йому, що вони від початку вірують в єдиного бога і моляться йому, поклоняючись на схід, але мають деякі сороміцькі звичаї. Але прийшли євреї і почали їх переконувати прийняти їхню віру, що багато хто вже й зробив, а сарацини схиляють їх до своєї віри.

Болгари в своєму посланні до папи римського Миколая повідомляли, що їх намагаються схилити до своєї віри то грецькі, то хозарські проповідники. Відома особлива активність папських місіонерів. Вони проповідували одночасно в Польщі, Швеції, Угорщині, Норвегії, серед західних і поморських слов’ян.

Джерела зафіксували факт звернення моравського князя Ростислава до візантійського імператора з проханням прислати вчителів, котрі б навчили моравів читати божественні книги рідною мовою. Характерно, що на цей час морави вже прийняли римське християнство.

Місіонерська діяльність, намагання обернути сусідів у свою віру характерні не лише для країн, які здавна сповідували ту чи іншу монотеїстичну релігію, а й для тих, які тільки-но відійшли від язичництва. Не була винятком у цьому і Київська Русь. Вже в 990 р., як повідомляє Никонівський літопис, Русь намагається поширити християнство на волзьких булгар і з цією метою посилає до них філософа Марка Македоняна. “Философъ же йде въ Болгары, и много глаголивъ имъ слово Божие; они же безумиемъ своимъ объюродѣша. Онъ же возвратися къ Володимиру въ Киевъ... Того же лѣта приидоша изъ Болгаръ къ Володимеру въ Киевъ четыре князи, и просвѣтишася божественным крещением”[572].

Історія знає немало подібних прикладів, але й наведених досить, аби переконатись у закономірності і природності такого явища. Воно мало місце в історії кожного народу, який досягав у своєму розвитку станово-класового ступеню. Причому вибір цей мав, як правило, і проміжний внутрішній етап. Між прийняттям християнства і язичницьким багатобожжям на Русі стояла язичницька реформа Володимира, метою якої було піднести культ головного бога Русі Перуна. У Дунайській Болгарії прийняттю християнства передував культ вождя-хана, а в Хозарії, перш ніж утвердився іудаїзм, мав поширення культ єдиного бога неба Тенгрі-хана.

Є. Голубинський вважав, що у відмові від старої релігії і прийнятті нової основне місце посідає “внутрішнє щире переконання”. Але щоб з’явилося це внутрішнє переконання в перевагах однієї релігії над іншою, людина мусить збагатитись певною сумою знань про різні релігії. На міждержавному рівні таку інформацію отримували шляхом обміну посольствами, причому неодноразовими. Іншого шляху просто не існувало. І коли б у літописах з якихось причин розповідей про прихід на Русь місіонерів різних релігій не було, факти ці можна було б припускати.

Природним виглядає і перелік країн, з якими Київська Русь взаємодіяла в питаннях вибору нової релігії. Всі вони її сусіди: Волзька Булгарія і Хозарія на сході, Візантія на півдні, країни римського християнського світу на заході. З ними Русь підтримувала різносторонні економічні і культурні зв’язки і, треба думати, вони були зацікавлені у посиленні свого впливу на неї. Найреальнішим шляхом для досягнення цього в середньовіччі (як і в пізніші часи) було втягнення Русі в орбіту свого релігійного світосприйняття.

Згідно з “Повістю минулих літ”, першими до Володимира прийшли місіонери з Волзької Булгарії. “В лѣто 6494. Придоша болгары вѣры бохьмичѣ, глаголюще, яко “Ты князь еси мудръ и смысленъ, нъне вѣси закона; но вѣруй въ законъ нашь, и поклонися Бохъмиту”[573]. Літопис досить детально викладає хід переговорів, які, проте, не увінчались для булгар успіхом. Володимир не виявив великого інтересу до мусульманства, хоча, начебто, і не відкинув його з порога. У наступному 987 р. він надішле своє посольство до Болгарії для випробування віри.

Факт цей міг мати місце, інша справа — чи так усе було насправді? Є. Голубинський відповідав на це питання негативно. Основний його аргумент полягав у тому, що Нестор, який працював над зводом в кінці XI — на початку XII ст., не міг знати, що було за Володимира. Таке твердження можна почути і сьогодні, але в світлі сучасного стану дослідження давньоруського літописання воно непереконливе. Адже “Повісті минулих літ” передував цілий ряд зводів, що увійшли до неї. Крім того, існувало багато позалітописних матеріалів, у яких знайшли відображення події, пов’язані з хрещенням Русі. Це “Житіє Володимира”, “Пам’ять і похвала князю руському Володимиру” Іоакова Мніха, фольклорні перекази, так звані розповіді очевидців. Нестор ще застав людей (печерський чернець Іеремія, Ян Вишатич), від яких він “много словеса слышах, еже вписах в лѣтописанье семъ”. Його попередники — Іларіон, Никон, Іоанн та інші літописці — мали значно ширше коло інформаторів, серед яких безперечно були і свідки тих подій.

Але повернемося до літописної розповіді про булгарське посольство 986 р. Якби в літописах не утримувалося ніяких інших свідчень про давньорусько-булгарські відносини, то і тоді вбачати в ньому вимисел, котрий не відбиває жодних історичних реалій, було б помилкою. Контакти двох сусідніх країн засвідчені іншими джерелами і насамперед археологічними. Але в тому то й справа, що розповідь ця не поодинока. Вона знаходиться в ряду інших, які вказують на постійні контакти Київської Русі і Волзької Булгарії.

У 985 р., як повідомляє літопис, “йде Володимеръ на Болгары съ Добрынею, съ уемъ своимъ, в лодьях, а торъки берегомъ приведе на конихъ: и побѣди болгары”. В результаті між Руссю і Булгаріею було укладено мирну угоду. “Толи не будеть межю нами мира, оли камень начнеть плавати, а хмель почнеть тонути”[574].

Дискусії про те, на яких булгар ходив походом