Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

Чому я вистрілила саме в них? Бо прямо за їх спинами розмістилися ще дві Відьми. Тому я знала, що в когось та влучу. Почулися крики.

І тут все завертілося. Я моментально скинула руки ще раз і потім розвела їх у різні сторони. Миттєва два щити для мене і Рене-Лоран засяяли синім світлом на пристані. А по дві великі химери по обидва боки від нас уже ричали на всю пащу! Химерні леви кинулися в бій.

Могла я не скидати руки? Так, могла. Але яка ж Відьма не хоче бути ефектною? Тим паче мені лише двадцять. Хоч я і не звикла виставляти себе на оглядини, та свій момент слави хотіла отримати. Напевно, стан війни докорінно змінився для мене. Тепер я відчувала азарт. Саме він змушував мене грати з Відьмами. Хизуватися здібностями.

Леви кинулися на Химерниць, які відчайдушно розкручували вогники і витягували мечі і щити. Нові і нові створені мною бойові химери вступали у бій. Більшою частиною я спрямовувала їх на звичайних Химерниць, бо у моїх творінь так було більше шансів завдати шкоди ворогові. Рене стріляла, виглядаючи з-за мого щита. Звичайно, вона створила собі і свій власний, але воліла перебувати під захистом двох.

Спалах! Мій щит розлетівся звуком битого скла, мене саму обдало жаром і ледь не збило з ніг! Я повернулася вліво. Вогневик. Ще один вогневий шар летів в мою сторону. Я ледь рот не відкрила від несподіванки. Синій щит Рене-Лоран врізався в шар, що трохи змінило його траєкторію і вогняна куля пролетіла повз нас, влучивши у корабель за нашими спинами. Вибух. Дошки полетіли в різні боки. Почалася пожежа. Я повернулася до Лоран.

- Ти що, не знала, що вони так вміють? - спокійним тоном запитала вона.

Ну, стверджувати протилежне я вже не могла. Напевно, мій подив читався навіть через крижану душу.

Виставивши два щити переді мною, Рене вишкірилася. Новий шар пробив її два щити і все ж збив мене з ніг. Чому я не виставила свого? Хотіла подивитися на що здатен захист Лоран. Хотіла побачити на власні очі можливості вогневика у порівнянні з силою могутньої Відьми. Порівняння не на користь останньої. Два щити не змогли витримати його удару. Чи сильно я ризикувала? Так. Напевно, я б могла і загинути. Напевно, саме за це мене й ненавидить тіньовик. Та я у стані війни. Мене не цікавлять наслідки. Якщо я захотіла довідатися про щось, то я зроблю це не зважаючи ні на що. Або померти, або перемогти. У стані війни ці два поняття не мають суттєвих відмінностей.

- Доведеться тобі тут самій розбиратися. - тихо сказала я Лоран і, викинувши руки, створила ще кілька химер, що будуть допомагати синій Відьмі.

Вогневик знав свою справу. Він голосно сміявся і відступав назад у провулок. Його мета мені зрозуміла. Розділити нас із Рене-Лоран. Чому тоді я піддалася на провокацію? Бо захистити себе одну від його вогняних куль набагато легше, ніж ще й постійно спостерігати за Лоран. Вона вже доросла дівчинка. Впорається. Ну, не те щоб я вірила, що вона переможе таких потужних ворогів. Але там ціла пристань моїх химер і Рене-Лоран вміє влучно стріляти. Мечем володіє майже бездоганно. Головне, щоб вона залишилася жива допоки я не вирішу всі справи з драйтлом.

- Ти не будеш допомагати? - спитала я.

- Хіба що руки погріти коло вогнику. - відповіла темрява.

Зрозуміло. Я й не сильно розраховувала.

- А казали, що ти розумна. - сміявся вогневик. - Що тебе не знайти. Тебе не спіймати. Навіть, казали, що тебе не перемогти. - він знову засміявся. - А ти сама йдеш у мої руки.

Дві стріли вп’ялися йому в груди ще до того, як він договорив. І… обидві розтали і випарувалися. Ого! Я ще такого жодного разу не бачила. Ніякого звуку битого скла! Просто розтанули і все. Ще дві стріли в груди. Не те, щоб я не зрозуміла з першого разу, що його так не вбити. Красивий ефект. Наче лід починає танути на сонці, а потім в одну мить стає так жарко, що лід не встигши розтанути випарувався. Хм.

Вогняна куля. А тепер подивимося на що здатна я і моя крижана душа. Не даремно ж її називають крижаною? Щит. Один. Вогняний шар пробив його і врізався у мене. Та я продовжувала йти вперед, наче не відчула удару. Проєкція. Швидкість. Вище і вище. Новий шар від вогневика. Один щит. Звук битого скла. Незначні залишки вогняного шару упали мені під ноги. Вогневик схилив голову набік. Думаю, так він виказував подив. Чи захоплення?

Напевно, я досягла своєю швидкістю необхідного максимума сили. І холод всередині почав розходитися по мені. Як тоді, коли я вперше увійшла у крижану душу і не змогла довго пробути в такому стані. Та мене не спинити. Я мчала і мчала. Все швидше і швидше. Трохи від того, що хотіла перевірити на що здатна. Трохи від того, що відчувала смертельну небезпеку і мені була потрібна вся моя можлива сила. І трохи від того, що вже не могла спинитися. Це як снігова лавина з гір. Вона йде. Як і я.

Стріла у груди. Вогневик відступив на крок і рукою схопився за стрілу. Вийняв її із себе. І тільки через мить вона розтанула. Він заричав. І кинувся на мене. Швидка атака, яку я зустріла двома силовими мечами. Я не давала вхопитися за мене як він хотів, вдало маневруючи і наносячи йому ударів крижаними мечами. Та він лише розігрівався. Я бачила, що його колір поступово змінюється. З помаранчевого до червоного. Температура зростала. Як і моя швидкість. Він увесь час намагався мене загарбати до своїх обіймів.

- Дурненька. Мені самому стало цікаво тебе вбити. Вони виманили тебе. А я вб’ю. Але спочатку пограюся.

Пішов сніг.

Ми танцювали з ним у бою. Він незграбно намагався загарбати мене своїми руками, іноді вистрілюючи вогняною кулею. Я ж різала його мечами, які, здавалося, зовсім не завдають йому шкоди. А Рене-Лоран вічно ж не зможе протистояти тим стовпам Химерницької сили.

Занадто пізно я зрозуміла, що вогневик зовсім не незграбно атакує. Він намагався таким тільки здаватися. Ми виписували певні геометричні фігури на кам’яній вулиці. Коли я це зрозуміла, то було запізно.