Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

випустила перший дим, а коли пішли слова пісні, вона зажмурила очі, почала тремтіти, і сльози вирвалися з самого її серця, бо навіщо, скажіть їй, люди, в біса вашу матір! народжуються красиві жінки, приречені ніколи не знати людського щастя?

І грала та пісня в літаку, коли він висів над Нью-Йорком, а попереду було нове життя, розкішний пентхаус на Манхеттені, маска шику та гламуру, таємничість не звіданої дотепер загадковості, яку може подарувати заможним людям те дивне місто.

А коли вона вже їхала вулицями Нью-Йорка, то не плакала, а дивилися пустими очима у вікно, і сухі її вуста промовляли тільки одне:

– Цвіте терен, цвіте терен…

І цвів той терен, але не для неї та не для Ірини, чия душа летіла на зустріч з її коханим чоловіком, через якого Ясинська втратила своє найбільше багатство – єдине і неповторне життя.

* * *

– Ну все, Іване. Ходімо, брате, – сказав Мирон, якось сумно посміхнувся, штурхнув Принципа в плече і першим вийшов із темені старих дерев, де вони стояли за декілька хвилин до виїзду на місце їхньої спільної операції.

Вони сіли кожен у своє авто і їхали різними маршрутами, аби зійтися на одному й тому ж самому місці.

Ресторан, в якому перебували потрібні їм люди, був розташований трохи нижче костелу, у затишку літнього парку. Паркуючи автомобіль, Принцип побачив молодих жінок з їхньою малечею, що гралася у піску, двох старих, які неквапливою ходою йшли парком, а поруч перебирала дрібними лапами їхня такса, трьох студентів, чий крок був швидким та енергійним, а слова – промовистими і впевненими. Він стягнув з себе теніску та джинси, одягнув форму поліціянта, перевірив пістолети – італійський Beretta 92 та австрійський Glock-17 – і став чекати сигналу від Мирона.

Тим часом Мирон ішов зі сторони вулиці Антоновича, колишньої Горького. Полковник котив перед собою дитячу коляску і був схожий на діда, якого рідня відправила на прогулянку з онукою чи онуком. Час від час з коляски було чутно дитячий плач, що його вправно видавав мініатюрний магнітофон, що лежав поміж пелюшок та подушок, які імітували ту неіснуючу дитину.

«Чи не краще спрацювати під снайпера? Два постріли – і їх нема», – казав Принцип.

«Вони повинні знати, хто і чому відправляє їх на той світ. Два постріли – занадто легка смерть для Гаруна з Забіякою», – відповідав на те Мирон, і його друг не міг з ним не погодитися.

«Господи! Зроби так, аби ми влучили в того, в кого маємо влучити, а більш ні в кого», – благав Принцип Бога, а сам боковим зором дивився на літню терасу, де й зібралася вся компанія.

«Вип’ємо за успіх нашої справи!» – запропонував тост Забіяка, і всі підняли свої келихи.

«Наша операція увійде в посібники з історії спецслужб», – сказав начальник американської резидентури у Києві.

«А що з тими вашими есбеушниками? Засмучені?» – спитав Гаруна росіянин, який за тим столом представляв інтереси Зубра.

«Одним смутком жити не можна», – посміхався на те торговець алмазами.

«Ще є час. Не нервуй! Я скажу, коли тобі виходити», – казав Мирон Принципу по телефону, імітуючи розмову з дружиною.

«Ну гаразд. Вірю вам. Головне, щоб вони не наробили дурниць», – відповідав Гаруну росіянин.

«То вже не наш клопіт», – махнув на те рукою Забіяка, і вони знову випили, а потім почали збиратися.

«Приготуйся, братику», – сказав Мирон, і Принцип перехрестився, як робив це завжди, коли мала початися стрілянина.

Вони вийшли в оточенні охорони. Жартували, сміялися, були у доброму гуморі. Назустріч їм ішов поліціянт, і Забіяка помітив, що кепка закриває його обличчя. Він шторхнув Гаруна, але було запізно. Принцип уже витягнув пістолети і почав пускати кулі, не зупиняючись.

Щось сильно вдарило в спину Гаруна, і коли він обернувся, то побачив Мирона, який стояв з UZI і стріляв у нього. Парк наповнився криком і запахом смерті.

Тим часом Принцип стріляв у Забіяку. Перша куля поцілила у ліву ногу, і Забіяка впав на коліна, друга пробила груди. Вже після, коли усе скінчилося, поліція нарахувала дев’ять куль у тілі громадянина Іспанії та України, який помер на місці, ще до приїзду швидкої допомоги.

Принцип стріляв рівно вісім секунд, а потім перескочив паркан і побіг напереріз охороні у напрямку Мирона, який сховався за старою тополею, відстрілюючись від охоронців американця, Забіяки та росіянина. Гарун ніколи не тримав біля себе охорони. Тому і помер першим.

«Відходиш першим. Я прикриваю», – казав Мирон, коли вони готували операцію.

Іван стріляв на ходу, не бажаючи вбивати, а тільки дати змогу своєму другові відійти разом з ним.

– Йди звідси! Тікай! – кричав йому Мирон і знову ховався за дерево, в яке летіли кулі.

Та не міг іти, тим паче тікати, Іван Принцип, полишаючи Мирона напризволяще. Не таким він народився.

– Не таким мені і помирати, – сказав він собі, засівши під парканом та перезаряджаючи пістолети.

Вони вже чули поліційні сирени, які ставали гучнішими кожної нової хвилини, крики жінок, що боялися за своїх дітей, вереск якоїсь тітоньки, котра увесь час благала не стріляти, матюки двох дядьків, що пили пиво на лавочці, а тепер були змушені втікати з парку. Принцип розумів, що до прибуття поліції залишались лічені хвилини. Проте він залишався на своїй останній позиції, не здатен рятуватися ціною життя свого друга.

І тут він побачив, як Мирон виходить із-за дерева і починає пускати смертоносні черги у різні напрямки, де концентрувалася охорона. Він ішов і стріляв, а Іван уже біг до нього, прикриваючи зліва.

Ось уже впав один охоронець, за ним на землю повалився інший, і тут Принцип побачив, як іззаду їх обходять двоє і починають стріляти в Мирона. Він хутко розвернувся і випустив у них все, що було в його магазинах, а коли знову повернувся до Мирона, той вже лежав на асфальті, а на сорочці виднілися криваві плями.

– Женька-а-а-а! – закричав Іван і кинувся до нього.

Він сидів над ним і не міг бачити, як його оточують з усіх боків, як приїхала поліція, з’явився спецназ і кільце навколо нього стискається, наче піддатлива пружина.

– Капітани, мої капітани… – прохрипів полковник Мирон, і кров хлинула його ротом. Він дивився у синє небо, і його душа відлітала туди, наверх – до Небесної Сотні, до всіх наших Героїв, яким безперестану тепер дає концерти Кузьма Скрябін.

– Нарешті, друже, ти запитаєш свого діда, за що