Олег Йосипович Говда - Кінь Перуна

не захотів мене послухати. Так от... Ми могли б втрутитися, але там, – вона тицьнула пальцем униз, мов на арену, – гине все-таки трохи і наш народ. Є серед них і ті, що ще пам’ятають про Богів Давніх. Тому покладаємося на Долю... Нехай усе станеться згідно з волею Того, хто може нас розсудити.

Морена трохи помовчала, переводячи подих, і продовжила.

– Традиціям Священного Суду – літ не менше, ніж історії самого людства. Тож нехай доля розсудить і тепер. Ти станеш до двобою з монгольським воїном. Переможеш – орда в долині над Опором буде знищена впень... Переможе монгол – загине уся тухольська громада.

– А якщо я не погоджуся?

– Пізно. Ти сам обрав свою дорогу. Відмова від двобою прирівнюється до програшу. Значить, смерть тухольцям і прощавай Ружена. То як? – і здалося Найді, що в очах богині зблиснуло щось схоже на єхидство. Мовляв, ну що? Не хотів по-моєму, то спробуй тепер по-своєму...

Найда здвигнув плечима.

– Як нема ради, то мус. Давайте супротивника... Ну, і зброю... Якщо лиш ви не замислили мене голіруч супроти монгола виставити.

– Жодних «якщо», – озвався Чорнобог. – Все честь по честі. Озирнися.

Найда вчинив, як було сказано, і побачив позад себе щось схоже на неглибоку нішу, в якій на кількох полицях була розкладена різноманітна зброя і лицарський риштунок.

– Підбери собі по руці, що хочеш. А ми тим часом пошукаємо для тебе супротивника.

І поки Найда вибирав зброю, з Велесового наказу перед Богами розгорнулося чародійське дзеркало...

...Монгольський табір був рокладений у величезному чотирикутнику і обкопаний глибоким ровом. На кожній стороні цього чотирикутника була дюжина входів, біля яких постійно стояла варта. Матися на бачності – таким було воєнне правило монголів. Вартові постійно перегукувалися поміж собою, а кожного, хто наближався до табору і не подавав гасла, готові були привітати десятком гострих стріл. З-поміж воїнів, поставлених на варту, один ординець вирізнявся навдивовиж богатирською статурою і особливо лютим виглядом...

– Оцей, мабуть, згодиться? – промовив запитливо Велес і, отримавши згідливий кивок від Перуна, клацнув пальцями.

У ту ж мить дзеркало щезло, а на арені опинився здоровезний ординець. На обличчі його відбивався вираз розгубленості, але очі палали рішучістю і злобою. Рука, що стискала важкого списа, аж побіліла від зусилля, а круглий, обтянутий кінською шкірою, плетений з верболозу щит вмить був закинений за спину, прикриваючи його ззаду.

– Вітання воїнові любого нам онука Тимуджина, – озвався по-монгольському Перун. – У Саїн-хана славні богатирі. І це кажу я – Сульде, бо вельми задоволений з тебе.

Почувши священне для кожного монгола ім’я, велет упав на коліна, склав перед собою зброю і торкнувся чолом долівки.

– Встань. Назви себе.

– Десятник Керим, о Духу Війни!

– Славне ім’я! І я дам тобі змогу прославитися у віках. Усі воїни пітнітимуть од заздрощів, почувши його, а жінки в юртах розповідатимуть дітям легенди про твій подвиг.

– Наказуй, і я умру біля твоїх ніг, – радісно відказав ординець.

– Умирати якраз не треба! Перед тобою руський воїн. Якщо зможеш його вбити, Бурунда-бегадир зможе пройти коротким шляхом усі Карпати, не витративши жодного воїна. А ти сам триматимеш стремено священного коня, коли в його сідло сідатиме Саїн-хан.

З дивовижною для такого дужого тіла прудкістю і зручністю, монгол, якось по-зміїному вивернувся і блискавично метнув короткого списа в Найду, котрий не сподівався нападу, оскільки ні слова не розумів по-монгольськи і не міг втямити, про що мова.

Мабуть сутичка б на цьому й завершилася, коли б не щаслива випадковість. Щось вжалило парубка в ногу, і він нагнувся водночас з прицільним кидком... Зі свистом спис мигнув у Найди над головою і вп’явся в стінку арени з такою силою, що аж тріснула груба соснова дошка.

На свій прикрий промах монгол зреагував диким ревом і кинувся до Найди, наче розлючений тур, шалено вимахуючи кривим мечем. Але на цей раз ратник уже був напоготові.

Найда спритно ухилився од вістря, що мигнуло в повітрі, відступив крок убік і різонув навздогін своїм мечем по широкій спині ворога. Удар був не надто сильний, але розпоров шкіряну безрукавку над поясницею достатньо глибоко, щоб черкнути лезом і по живому тілу. Проте, ординець наче й не помітив нічого. Ступивши ще кілька кроків за інерцією далі, він розвернувся і рушив на Найду вже повільніше. Прикриваючись щитом і виставивши лише кінчик меча.

Тепер і парубок змінив тактику. Позаяк монгол, що став обережнішим, втратив переваги, які давала йому більша маса тіла, ратник сміливо подався йому назустріч. Коли ворогів розділяло менше двох кроків, блискавичним рухом тицьнув вістрям меча в очі ординця, примусивши того мимохіть підняти щит, закриваючи тим собі поле зору. А сам впав на одне коліно і наніс ковзний ріжучий удар по опорній нозі монгола, мітячи в сухожилля під коліном. Але той певно вже стикався з цим прийомом, бо встиг відстрибнути і навіть черконути своїм мечем по шишаку шолома Найди. А тоді рішуче відкинув щита і напав, високо піднявши криве залізо над головою.

Найда тримав удар, ступившии маленький крок праворуч, а свій меч підставив так, що рука монгола не стріла на своєму шляху твердої опори, а лише направляючу. І велет мимоволі подався всім тілом уперед слідом за мечем, що виривався з його долоні.

Ріжучий удар Найди був наче легке погладжування, але йшов знизу вверх, навпроти руху ворога і зачіпав по дорозі зап’ястя лівої руки, щоку та око. Не смертельно, але достатньо болzче... Кров заюшила обличчя ординця. Він якось непевно сіпнувся і вайлувато повернувся до супротивника, прикриваючись мечем. Хоч завдані йому рани були досить небезпечні, ординець ще міг затамувати біль і продовжити поєдинок, якби Найда дав йому на це трохи часу. Але княжий ратник був уже доволі розлючений, щоб нарешті почати сприймати все всерйоз. Тому, не спиняючи кругового руху свого меча, різко вдарив зверху в незахищене ліве стегно суперника, намагаючись зачепити лезом жилу або сухожилля. І це йому вдалося... Потім ступив півкроку назад і вбік. А коли монгол, стікаючи кров’ю з перебитої артерії, був вимушений впасти на коліна, рубанув уже з усієї сили по підставленій під удар, незахищеній обладунками шиї...

Ординець востаннє захарчав, скинув рвучко вперед і вгору, наче до молитви, м’язисті але безпорадні руки і безвольно розпростерся долілиць, на весь гіганський зріст.

Морена схопилася зі свого місця і зробила такий рух,