Олег Йосипович Говда - Кінь Перуна

Здивований такими незвичними для уст коханої словами, Найда пильніше придивився Руженці і з жахом відмітив, як крізь неї поволі проступають риси Морени.

Вірно розтлумачивши розгубленість в очах парубка, богиня весело розсміялася і перестала прикидатися.

– Удалий вийшов жарт, еге ж?

– Але, але... навіщо? – вибелькотів Найда.

– Ну, причин аж кілька, – спокійно відказала Морена, вибираючи з таці найбільше гроно винограду. – Найперш, мені було цікаво дізнатися наскільки ти кохаєш свою, чи то пак, Юхимову Ружу. І мушу визнати – тут усе без обману. Потім, я ж казала, що хочу розважитися. А прийди я сюди як богиня? Була б купа переживань, нервувань і жодного задоволення. І нарешті – це був мій каприз, – богиня говорила спокійно, продовжуючи методично відскубувати від грона по виноградинці і вкидати їх до рота. Через те її голос робився то гучним і становчим, то спадав до тихого інтимного мурмотіння. – А можеш мені повірити, що жіноча примха – це достатньо серйозний привід для будь-чого...

Пригадавши, як поводився, парубок відчув, що у нього червоніє навіть потилиця.

– Ну, ну, не соромся. Усе було чудесно. Навіть заздрю... Але, може, для богині ми вигадаємо ще щось? – і вона так грайливо повела очима, що Найда аж ... сахнувся.

– Та ж я... Воно то так... Не думав... А Руженка...

Він хотів пояснити, що не може забавлятися з Мореною, в той час, як навіть не певен долі Руженки. Що кохає лише її. Що запропоноване богинею, і чим вони властиво вже займалися, є зрадою по відношенні до Руженки. І як би він хоч трохи здогадувався, кого насправді тримав у обіймах, то ніколи б не посмів. Ні – не те, що не посмів, просто вважав би підлістю, вчинком негідним і безчесним. По відношенню до власного кохання. Але, як звикле буває в таку мить, голос відмовився коритися йому, думки плуталися, і парубок лиш «акав» та «якав».

Проте, з його розгубленості, навіть перестраху, що відобразився не лише в очах, а й усій поведінці парубка, Морена усе зрозуміла сама. Правда, не зовсім так, як Найді хотілося б.

– Угу, – протягнула замислено і холодно. – Бачу, що для мене самої у тебе нічого хорошого не знайдеться. Що ж, так мені й треба... Розмріялася... Сплутала зорі, відбиті в калюжі, з тими, що виблискують на небі. Нехай... Одежі з чужого плеча ніколи не носила. Про те, що було, забудь, як про дурний жарт. А щодо розваг, то повір, вони ще далеко не закінчилися. Боги слів на вітер не кидають.

Захолонувши не так од сказаного, як од самого тону, парубок простягнув руки і спробував ще все залагодити:

– Благаю, не сердися! Можливо, у Богів це по-іншому, але у людей життя надто коротке, щоб мати час на зміну почуттів. Ми вже якщо кохаємо, то до смерті, якщо...

– Не сумніваюся, – перервала його промову Морена. – І невдовзі спробую в тому пересвідчитися.

І показуючи усім виглядом, що не бажає більше й миті залишатися поруч з ним, богиня підвелася і велично рушила до виходу.

– Богине! Зглянься!

У голосі парубка забриніла така мольба, що Морена мимоволі затрималася.

– Ну? – кинула впівоберта, все ще демонструючи своє презирство, але вже трішки зацікавленіше і лагідніше.

– За образу – карай, але благаю, скажи: Руженка й справді жива? – від надміру почуттів у Найди сів голос, і останні слова він мало не вихрипів.

Багато чого сподівалася почути Морена. Починаючи від слізних перепросин і завірянь, що вона зле зрозуміла його слова, до запопадливого цілування ніг і намагання затягнути її назад на ложе. Але ім’я «суперниці» пролунало для богині небесним громом. Вона аж отетеріла на мить. А тоді щось схоже на співчуття і розуміння з’явилося в її очах.

– Жива, – відказала коротко. – Але ще не твоя. Боги Давні не такі лицеміри, як Єдиний. Але і їм треба зуміти довести, що у тебе на цю жінку більше прав, ніж у того, хто гроші платив. І кому вона у храмі присягала. До речі, цілком добровільно... Тож, хто зна, що там з вашим коханням було б, якби я випадково Юхима чоловічою неміччю не покарала... – і побачивши іскру непевності в очах парубка, додала. – Ото ж бо й воно... – і щезла.

Арена була не надто великою. Кроків десять у попереку. Округле заглиблення, навколо якого на зручних, м’яких фотелях, або й так, розмістилися глядачі. Досить багато, бо аж рябіло в очах од пістрявих одеж. Але Найда бачив лише трьох. Знайому йому Морену. Високого, могутньої статури чоловіка, з волоссям, наче грозова хмара, а обличчям – блідим, як сполох блискавиці. І могутнього сивоголового старця з довгими вусами та бородою, що виблискували позолотою.

– Ну от і прийшла мить, воїне, коли ти зможеш перед лицем богів виявити доблесть і довести свою правоту. А попри все це ще й розважити, – мовила повагом Морена.

Найда мовчав і лиш уважно приглядався старому, пригадуючи де він міг зовсім недавно бачити його обличчя. Суворе, розумне, але водночас якесь байдуже. Наче все те, що відбувалося навколо, цікавило Бога не більше, ніж могутній океан міг зацікавитися тріскою, принесеною якоюсь із рік, що впадають у його води.

– «Перун!» – здогад прийшов зненацька, але Найда одразу був певен, що не помиляється. Різьбяр, що робив ідола, мусив сам бачити Бога, настільки вправно було передано його руками риси Перуна.

– Тричі ми випробовуватимемо тебе, – продовжувала Морена. – І якщо вийдеш звитяжцем – повернешся додому, як я й обіцяла – живий і з коханою...

– А Кінь?!

Морена затнулася. Перун здивовано звів брови. А Чорний Бог несподівано весело розреготався.

– Зух! Покажи себе ще в ратній справі і матимеш мене на своєму боці.

– Про Пегаса й мови бути не може, – серйозно відказала Морена  – Але оскільки ти маєш велике бажання спробувати спинити монголів, ми дамо тобі нагоду відзначитися. Зараз у Запалій Долині тухольська громада намагається заступити дорогу туменам Пети і Бурунди, яких Батий послав за Конем. Ми, звісно, могли б втрутитися і в одну мить закінчити битву на користь орди, тим більше, що монголи прямують у мій замок на запрошення Перуна. Я навіть особисто попереджала про це тухольського ватага Захара Беркута і веліла йому пропустити ординців крізь Долину. На жаль, він