М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

— Мені хочеться тобі пробачити, — бовкнув я. — Але, Джеймсе, я б тебе зараз просто вбив, присягаюся.

Я потягнувся до нього, стиснув порожній кулак.

— Я хочу... Господи, я навіть пояснити це не можу. Ти наче той птах, розумієш?

Він розтулив губи — у нього на язиці вочевидь крутилося якесь запитання, якийсь здивований вигук. Я рвучко, негарно рубанув рукою, зупиняючи його. Думки були хаотичними, навіженими.

— Александр мав рацію, Річард — не горобець, це ти горобець. Ти... не знаю, щось таке тендітне, невловиме, і мені здається, що якби я лише впіймав тебе, то роздушив би.

Обличчя Джеймса набуло якогось жахливого зболеного виразу, а він зараз просто не мав на нього права, не тепер. Пів десятка взаємовиключних почуттів вирували в мені відразу, і я зробив один широчезний незграбний крок до Джеймса.

— Я неймовірно хочу так на тебе розлютитися, щоб нарешті це зробити, але просто не можу, тому натомість злюся на себе. Ти взагалі розумієш, як це несправедливо?

Голос мій звучав високо й напружено, наче в маленького хлопчика. Це мене дратувало, тому я голосно вилаявся:

— Дідько! Хай йому грець усьому — і мені, і тобі... Трясця, Джеймсе!

Мені кортіло повалити його на підлогу, збити його з ніг... 1 що далі? Жорстокість цієї думки мене стривожила, і я, придушено загарчавши від люті, схопив книжку, що лежала на валізі біля Джеймсового ліжка, і жбурнув її в нього, кинув йому просто під ноги. Це був «Лір» у паперовій обкладинці, м’який і не здатний заподіяти шкоди, але Джеймс усе одно скривився, коли книжка в нього влучила. Вона із шелестом упала до його ніг, одна сторінка повисла навскіс, відірвавшись від корінця. Коли Джеймс підняв очі, я негайно відвів погляд.

— Олівере, я...

— Не смій! — я тицьнув у нього пальцем, наказуючи замовкнути. — Не смій. Просто дай мені... просто... дай мені хвилину.

Я прибрав волосся з чола. За переніссям гойдалася важка куля болю, очі починали сльозитися.

— Та що в тобі таке? — спитав я, і мій голос пролунав якось придушено, попри марну спробу його вирівняти. Я вдивлявся у Джеймса, чекаючи на відповідь, якої, знав напевне, не отримаю. — Я мушу зараз тебе ненавидіти. Я хочу тебе ненавидіти — Господи, ще й як хочу! — але цього замало...

Я похитав головою, цілком і повністю розгублений. Що з нами відбувалося? Я шукав у Джеймсовому обличчі якийсь натяк, якусь підказку, за яку міг би вхопитися, але Джеймс мовчав, дуже довго мовчав, лише дихав, і його обличчя кривилося, наче дихати було боляче.

— Своє ім'я ненавиджу я сам! — промовив він. — Мій янголе, адже ж воно — твій ворог[113].

Сцена на балконі. Недовіра заважала мені сушити собі мізки над тим, чому він вибрав саме її, і я сказав:

— Джеймсе, тільки не починай, будь ласка. Можемо ми бодай зараз побути просто самими собою?

Він сів, підняв понівечену книгу з підлоги.

— Вибач, — промовив Джеймс. — Зараз легше бути Ромео, чи Макбетом, чи Брутом, чи Едмундом. Кимось іншим.

— Джеймсе, — повторив я уже м’якше, — у тебе все гаразд?

Він похитав головою, не зводячи на мене очей. Його голос звучав якимись обережними, зляканими уривками.

— Ні. Не гаразд.

— Так... — я переступив з ноги на ногу. Підлога й досі здавалася недостатньо твердою. — А можеш сказати, що не так?

— Ну... — почав він з дивною, водявою посмішкою. — Ні не можу. Все не так.

— Вибач, — сказав я, і це прозвучало як запитання.

Він зробив крок уперед, здолавши невелику відстань між нами, простягнув руку й торкнувся синця, що розповзся під моїм лівим оком. Мене вгатив розряд болю. Я здригнувся.

— Це я маю перепрошувати, — сказав Джеймс. Я переводив погляд з одного його ока на інше. Сірі, наче криця, золоті, мов мед, очі. — Я не знаю, що мене змусило це утнути. Я раніше ніколи не хотів завдати тобі болю.

Пучки пальців у нього були просто крижані.

— Але саме зараз? — сказав я. — Чому?

Його рука безживно повисла вздовж тіла. Він відвернувся й сказав:

— Олівере, я не знаю, що зі мною не так. Мені кортить зробити боляче всьому світу.

— Джеймсе... — я взяв його за руку, розвернув до себе.

Не встигнувши ще вирішити, що робити далі, я раптом відчув на грудях його руку й опустив очі. Його долоня була притиснута до моєї майки, пальці лежали на ключиці. Я чекав, пригорне він мене до себе, а чи відштовхне. Але він просто дивився на власну руку, як на щось химерне, досі не бачене.

СЦЕНА ВОСЬМА

Лютий промчав стрімко. Минула середина місяця, перш ніж я нарешті припинив помилково вказувати в даті на письмових роботах «січень». День показу проміжних семестрових етюдів насувався все швидше — і, попри те, що Фредерік і Ґвендолін були аж напрочуд добросердими, коли розподіляли сцени, ми все одно відчайдушно намагалися не потонути в морі тексту, який треба було вивчити, книг, які слід було прочитати, підручників, які необхідно переглянути, та робіт, які належало вчасно здати. Якось недільного вечора Джеймс, я та дівчата зібралися в бібліотеці, готуючись прогнати сцени, які ми мали показувати на заняттях наступного тижня. Джеймсу й Філіппі дісталися Гамлет і Гертруда; Мередіт і Рен — Емілія — Паламонові.

— От правда, — промовила Філіппа, учетверте затнув-шись на одній і тій самій репліці, — від них що, шматок би відвалився, якби