М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

вони дали мені Офелію? Хай яка в мене багата уява, але я все одно недостатньо стара, щоб ти був моїм сином.

— І ще — на горе — мати ви мені[114], — докинув Джеймс.

Філіппа важко зітхнула.

— У чім же це так голосно й брутально

Мене ти винуватити насмів?

— У чім? Цей вчинок брудом укриває

Обличчя скромності, на лицемірство

Чесноту перетворює саму... [115]

Вони продовжили тихенько сваритися. Я відкинувся на спинку канапи та якийсь час спостерігав за тим, як Мередіт розчісує волосся Рен. Видовище було прегарне: світло вогню м’яко грало на їхніх обличчях, підсвічувало вигини вуст і вій.

РЕН: А ти зробила б це за цілий світ?

МЕРЕДІТ: Весь світ — ціна велика аж занадто

За гріх такий дрібний.

РЕН: Не вірю я.

Ніколи б ти такого не зробила![116]

Я знову взявся за нотатник. Текст було розмічено й попідкреслювано чотирма різними кольорами і так безладно всіяно позначками, що серед них важко було побачити оригінал. Якийсь час я бурмотів репліки собі під ніс, голоси інших тихенько шелестіли, зливаючись із шамротінням і потріскуванням полум’я в каміні. Минуло п’ятнадцять хвилин, потім двадцять. Я вже починав нервуватися, аж тут унизу відчинилися двері.

Я випростався.

— Ну нарешті...

Хтось швидко підіймався сходами.

— Давно вже час, я на тебе тут цілий вечір чекаю... — вигукнув я і лише тоді зрозумів, що це не Александр.

— Колін, — промовила Рен, перериваючи сцену.

Він кивнув, його руки ніяково ворушилися в кишенях куртки.

— Вибачте за вторгнення.

— Що сталося? — спитав я.

— Александра шукаю... — щоки Коліна маковіли, але мене брали сумніви, що це від холоду.

Філіппа й Мередіт ззирнулися, а тоді Мередіт промовила: — Ми гадали, що він з тобою.

Колін кивнув, його погляд ширяв кімнатою, старанно уникаючи нас.

— Так, Александр сказав, що ми зустрінемося о п’ятій і вип’ємо, але я його не бачив і жодних звісток не отримував... — він знизав плечима. — Просто хвилюватися почав, розумієте...

— Так... — Філіппа вже підводилася з крісла. — Хто хоче зазирнути до нього в кімнату? Я гляну на кухні — а що, як він записку залишив?

— Я піду.

Колін майже вибіг із бібліотеки, йому кортіло якнайшвидше опинитися в коридорі, де ми на нього не витріщатимемося.

МЕРЕДІТ: Як вважаєте, що сталося?

Я: Не знаю. Він нікому з вас нічого не казав?

РЕН: Ні, але з ним останнім часом щось негаразд.

ДЖЕЙМС: Можна подумати, з кимось із нас усе гаразд.

Рен насупилася й глянула на мене. Додати було нічого, тому я просто знизав плечима. Вона розтулила губи, але що саме збиралася сказати, ми так і не дізналися, бо в бібліотеку знов увірвався Колін; щойно помаковіле обличчя зараз було біле-білісіньке.

— Він у себе — і йому зле... Зовсім зле!

На останньому слові його голос зірвався. Ми всі посхоплювалися на ноги. Уже в коридорі нас наздогнав голос Філіппи, що пролунав із кухні, нервовий і високий.

— Народе, агов? Що там у вас?

Двері вгатили об стіну, коли Колін розчахнув їх навстіж. Книги, одяг та зіжмаканий папір були розкидані по всій кімнаті, наче тут вибухнула бомба. Александр лежав на підлозі, його руки та ноги були зігнуті під якимись неприродними кутами, голова закинута назад, наче йому зламали шию.

— Боже... — видихнув я. — Що робити?

Повз мене до кімнати проштовхнувся Джеймс.

— Розступіться. Коліне, підніми його, зможеш?

Рен тицьнула пальцем у глибину кімнати.

— Що це?

Підлога під ліжком була заставлена баночками від пігулок і футлярами від фотоплівки. Вони були запхані під ліжко так глибоко, що з-під кута ковдри, яка сповзла чи не до підлоги, їх майже не було видно. З деяких було відірвано аптечні етикетки, лишилися самі клаптики білого паперу.

Джеймс опустився поряд з Александром на коліна, стиснув його зап’ясток, намацуючи пульс. Колін обережно підняв його голову — і з Александрових губ зірвався якийсь звук.

— Живий, — сказав я. — Точно живий, він, мабуть, просто...

Голос у Джеймса був тонкий і напружений:

— Та помовч бодай мить, я не можу...

Філіппа вигулькнула у дверях кімнати за нашими спинами.

— Що тут відбувається?

Александр щось пробурмотів, і Колін схилився чи не впритул до його обличчя.

— Не знаю, — сказав я. — Мабуть, передоз.

— Господи... Який передоз? А на чому він сидить, хтось знає?

— Пульс уривчастий, — швидко й тихо промовив Джеймс. — Йому треба до лікарні. Хтось із вас, гайда вниз, телефонуйте до швидкої. І зберіть усю цю погань.

Він кивнув у бік баночок попід ліжком.

Колін, який заколисував мокру від поту Александрову голову на колінах, пополотнів.

— Не можна все це здати лікарям — ти що, хочеш, щоб його виключили?

— А ти хочеш, щоб він помер? — відрубав Джеймс.

Колін не встиг відповісти, Александрове тіло раптом звело судомою, щелепи стиснулися, м’язи засмикалися.

— Робімо, як він сказав, — втрутилася Мередіт. — Гайда хтось до телефона, просто зараз!

Вона опустилася навпочіпки поруч із Джеймсом і заходилася вигрібати баночки з-під ліжка. Александр застогнав, пальці зашкребли підлогу. Колін схопив його руку, міцно стиснув, ледь