Елла Савицька - Давай залишимось ніким, Елла Савицька

- Ні, - кажу твердо.

Я як ніколи впевнена в тому, що говорю. І це не через Тару, яка, зважаючи на все, здивована не менш ошалілої Аллен. Навіть якби я і влаштувала зустріч цій підстилці з братом, він просто виштовхав би її з дому. Зараз я роблю це заради себе.

Хоча б раз хочу зробити вчинок не заради когось, а тільки для себе!

- Нїіі? – погрозливо розтягує літери Сібіла. - Ти добре подумала, Харт? Хочеш стати посміховиськом?

- Хочу, щоб мій брат навіть не підозрював про існування такого стерва, як ти.

Погляд Сибіли темніє. Вона різко випрямляється і вигукує:

- Гей, народ. А що я маю? - широка зла посмішка розтікається на її обличчі, коли ця змія розвертає до всіх мій зошит. - Рой, здається, я знаю, чому тебе кинула Олівія. Наша пай дівчинка закохана у… свого брата.

У класі на мить повисає гробова тиша. Вбивча, важка, але я витримую її. Як і те, що вже через секунду в спину летять приголомшені смішки та присвистування.

Страшно, я збрешу, якщо скажу, що мені не страшно. Дуже дуже. Мороз по шкірі біжить і груди стискає канатом. Але я не покажу цього їм більше.

Спокійно встаю з-за парти під прицілом трьох десятків пар очей.

- Скайлер, а ти знав, що твоя сестричка по тобі сохне? - Продовжує добивати Аллен, дивлячись при цьому мені прямо в очі і смакуючи моє приниження.

Думає, він мене висміє? Буде вважати ненормальною? Яка ж прикрість на неї чекає.

- Олівія, як не соромно, - вже відкрито сміється змія, я ж тільки вище піднімаю підборіддя.

- Принаймні, у моєму зошиту одне ім'я, хлопця, який мені по-справжньому подобається. А якби ти записувала кожного, з ким мала можливість плутатися, у нашому класі можна було б легко замінити шпалери.

Розвертаюсь і, ривком знявши зі спинки сумку, забираю в неї зошит і прямую до проходу. Ребра вібрують від того, як сильно о них б'ється серце.

- Ти очманіла? Забула з ким говориш? - Прилітає мені шипіння в спину. - Мастерсе, затримай її, мені треба дещо їй втлумачити.

З останньої парти встає Мастерс, перегороджуючи мені вихід із проходу. Я більше не дівчина Роя, тому й боятися йому нема кого.

Міцніше впиваюся пальцями в ремінець на сумці, коли праворуч раптом лунає звук стільця, що від'їжджає від парти.

Не знаю чому, але я нутром відчуваю хто це. Не могла дивитись на нього весь цей час, бо не знала, як він відреагує. А тепер… повертаю голову і бачу, як Скайлер, зсунувши парти в ряді, що розділяє нас, підходить до мене. Народ знову затикається, мабуть, вважаючи, що він почне сміятися, як і всі вони. Я, не роблячи жодного дихального руху, дивлюся в сталеві очі. Нині вони саме такі. Розплавлена ​​сталь, небезпечна, прекрасна у своїй загартованості.

Він, не сказавши жодного слова, бере мене за руку і веде до виходу з проходу. Все ближче до Мастерса, який свердлить нас поглядом спідлоба.

А мені все одно на його погляд. На погляди зацікавлених однокласників, на те, що вони з ймовірністю в сто відсотків зараз перетиратимуть нам кістки. Начхати. Єдине, що я відчуваю - це гаряча впевнена долоня, що міцно стискає мою і веде за собою.

Коли ми підходимо до Мастерса, я напружуюсь, але як виявляється дарма. Скайлер заламує брову, чекаючи, коли він нас пропустить, і той якимось чином підкоряється. Відходить убік, забувши про «наказ» капітана чирлідерів.

На урок дзвеніть дзвінок, коли ми виходимо з кабінету, і, не промовивши жодного слова, прямуємо коридором.

Мій пульс розриває вени, у грудях горить, хвилювання забивається у ніздрі.

Хай він щось скаже! Хоч би слово. Він же не просто вивів мене з класу, щоб з мене не сміялися, а тепер відпустить?

Чи не подумає, що це неправда?

- Скайлере, - гукаю, коли ми виходимо зі школи.

Він обертається, і я все розумію. Один погляд, а в мене волосся на шкірі дибки, як від електрики, і кожна клітина коротить.

О ні, він не збирається відпускати! Чорнота в обпікаючому погляді надто багатомовна. Я встигла вивчити за цей час його реакцію на мене, і зараз вона посилена у сто разів.

Коли ми завертаємо за ріг до паркування, Скайлер різко розвертається і цілує мене. Ось так відразу. Без слів та попередження. А я міцно обіймаю його і льну до нього всім тілом, тихенько побоюючись, що нас можуть побачити вчителі. Але в даний момент цей страх нівелюється перед емоціями, що вибухнули. Він є, але він такий слабкий, що я його практично не чую.

Мені дуже смачно, божевільно, до слабкості в ногах. Ковзаю долонями по короткому їжачку волосся, насолоджуючись приємним поколюванням на шкірі.

Мене огортає свобода. Така заповітна, необмежена, якої в мене ніколи не було, але про яку я завжди мріяла, а знайшла лише зараз.

Перервавши в якийсь момент поцілунок, Скайлер утикається мені чолом у скроню, а я не можу надихатися його запахом. Як же я раніше не розуміла, що поцілунки з Роєм не приносять мені жодної краплі задоволення? Тепер я знаю, які вони можуть бути, коли хлопець тобі не просто подобається. Коли ти живеш ним, спиш ним, шукаєш його всюди... Вони чудові, хвилюючі, такі, від яких усередині вирують дивні речі, які трохи лякають. Нові за відчуттями, але дуже приємні.

Прикриваю очі, розчиняючись у близості Скайлера, а потім відчуваю гострі мурашки, що протикають шкіру, тому що він раптом хрипко говорить мені на вухо:

- Поїхали?

– Куди? – тихо видихаю я.

- Це має значення?

Зустрічаю палаючий погляд і мотаю головою.

– Ні.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно