Мария Михайловна Романовская - Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики), Мария Михайловна Романовская

Алкад у розпачі глянув на чистий аркуш. Тоді раптом поліз у корзину для зіпсованого паперу, що стояла під столом. Там, виявилось, була ціла купа розпочатих листів з кляксами, без клякс — вся його багата творчість за ці півгодини. З одчаєм він захопив один — йому здалося, найдовший, — і, мов боячись передумати, не розгортаючи, швидко вклав у конверт.

… Лист зник у кишені Анатолія Сергійовича.

Вечір був якийсь тривожний. З Каспію дув вітер. Пробігаючи у червонястих пісках, він втрачав свою вологість і ставав задушливим.

Море піщаних дюн перетинав гірський кряж. Гори мали положисті обтічні схили, і вітер обвівав їх лагідно, спокійно. Однак найвища — Кругла гора — ставила чималий опір. Гору довбали, розкопували сотні велетнів-машин. Обминаючи уступи, вітер стрімголов нісся ще вище і там налітав на шпиль височезного вітродвигуна. Чорний циліндричний тулуб підводився вище за хмари. Вітер обвивав гадюкою високу башту і, люто вируючи, вилізав на неї вгору. Аж тут уже, зовсім притомлений, він несподівано потрапляв у пастку — в лопаті велетенських крил і, пійманий ними, брався до роботи.

Біля підніжжя циліндричної башти над аркою важких дверей пробило 10 годин. З дверей вийшов високий чоловік в елегантному пальті і сіп у новенький автомобіль. Машина обережно почала спускатись вузьким шляхом.

Тут, угорі, навкруги башти розташувався круглий майдан. Шлях ішов спіраллю, спускаючись на другу, вже меншу, круглу терасу. Світло великих ламп, що сяяли вгорі на вітряку, було розсіяне і ніби тривожне. Чи то, може, колихалася башта з її висячими кабінами керування, — а тільки світло мерехтіло, і шлях через майдан тремтів у тінях, як доріжка під листям велетенського дуба.

Людина в авто кілька разів тривожно глянула на годинник, тоді нетерпляче попросила шофера, щоб їхав швидше. Машина помчала, як навіжена, з гори. Розкопані схили, недокінчені будиночки обрамляли шлях, ще нерівний, пропахлий мазутом, шлях, який укатали тільки недавно важкі присадкуваті машини. Авто зупинилось у селищі біля невеликого непривітного будиночка.

Людина вийшла з машини, відімкнула англійським ключем двері квартири і, зайшовши в кімнату, як була — в пальті, — гепнулась у крісло. Вона втомлено стулила очі, вся наче обм'якла й обвисла, немов картонний паяц, у якого відпустили шворку.

На обличчі, очевидно колись вродливому, а тепер одутлому й блідому, різко позначилася втома. Безліч зморщок враз виступили на зім'ятій шкірі, порізали лице по всіх напрямках. Найбільше залягли рівчаки зморщок по боках вуст — ознака незадоволення і злості.Млява рука потяглась до коробки сигар, що стояла на столі, і зупинилась напівдорозі, безсило впавши на сукно столу. Людина застигла, завмерла, схиливши на руку голову. Так минули хвилини, чверть години, півгодини…

Раптом за вікном на вулиці почувся шум автомобіля. Машина під'їхала, стала, і по ґанку зашаруділи кроки.

Людина враз тривожно стріпонулась, підвелась, підняла голову, напружено дивлячись на двері. Це була вже не втомлена, озлоблена постать, а відомий старший інженер вітроелектростанції Гасін, витриманий і впевнений у собі чоловік! Усі зморшки підтяглися, кути вуст склалися в завчену лагідну посмішку. Тільки в очах, звернених до дверей, коли б хто придивився, ховалась звичайнісінька тривога.

— Хто?

— Це я, Шиманський, — почувся голос за дверима. Тривога зникла в очах у Гасіна. Він полегшено зітхнув і, ступнувши до дверей, відімкнув замок.

— Лишенько! Чого ж ви так пізно, я вже турбувався… Ну, як?

В кімнату вбіг невисокий чоловік з чемоданом у руках. Кепі збите на потилицю, плащ — весь у поросі, розхристаний. Вся постать виявляла метушливість. Навіть руді вусики під гостреньким носом, здавалося, ворушились, як у прудкого таргана.

Він поставив на канапу чемодан і заговорив свистячим шепотом:

— Забарився. Проклятий Кудьяр не хотів повертатись. Ну, і… неприємність!

— Знайшли? — тривожно вп'явся очима в «таргана» Гасін.

— Ні, ні, — замахав той руками. — Все гаразд, але інше. Розумієте, з сардинами…

— Що? — запитав Гасін. Він зблід, і кути вуст знов опустились, як кілька хвилин тому.

— Ні, не те, — заторохтів подорожній. — Я вам усе розповім. Сардини є, тільки… Та от, дозвольте, я сяду, закурю, а тоді поговоримо.

Він скинув плащ і, затишно вмостившись в кріслі напроти Гасіна, розв'язно потягся за сигарою. Проте видно було, що він, як школяр, який оце провинився, почував себе не зовсім приємно під пронизливим поглядом свого співбесідника.

Гасін грубо схопив рудого за руку:

— Ч-чорт, — сердито сказав він. — Кажіть бо швидше. Накоїли щось?

— Ну от, ображено відсунувся рудий. — Я приїхав ледве живий, сам збентежений, а ви ще накидаєтесь, як навіжений. По-перше, слухайте: ми підібрали по дорозі дівчину — знаєте яку? Його приймачку-доньку.

— Чию? — запитав Гасін.

— Ясно, чию, — Катинського, — пояснив рудий. — Вона кудись летіла з хлопцем на літаку. Так, так… Трапилася аварія. Хлопець пішов шукати шляху, а дівча з нападом малярії підібрали ми біля озера. Я було посперечався — дуже влучно. Кудьяр, м'якосердна людина, був схвильований, і ми швидше проминули, знаєте, небезпечне місце.

— Проминули?

— Так, проминули! Все гаразд!

Гасін, нарешті, скинув пальто і, наїжившись, похмурий, заходив по хаті. Він був, очевидно, дуже схвильований.

— Я чув оце якось по радіо, — задумано сказав він, — що йому не підвезло. Зірвало ВВЕС. Це було б добре. Правда?.. Йому