Микола Олександрович Дашкієв - Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв

їм доведеться боротись насамперед проти машин, які не схиляються на умовляння, не бояться погроз. З холодною байдужістю вони виконають наказ і покірно загинуть, якщо цього вимагатиме вкладена в них програма дій. Щоб перемогти машину, її слід або позбавити джерела енергії, або зіпсувати керівні механізми. А добратись до цих машин дуже важко. Замкнені в сталевих бункерах, озброєні автоматами захисту, вони не підпустять нікого.

Всі три тисячі триста стартових пристроїв — неприступні. Але їх проектували і створили люди. Той, хто створив машину, зуміє і оволодіти нею. Дещо в цьому напрямку вже зроблено. І це повстання буде не початком, а завершенням важкої і тривалої боротьби за мир.

Професор Літтл — консультант з вищої техніки, як він називає сам себе жартома, — сидить над великою картою Монії і акуратно вимальовує якісь значки.

Крізь одчинені двері сусідньої кімнати долинає гармидер п'яної компанії. Це магнітофон імітує бенкет. Поруч професора гаряче сперечаються двоє літніх чоловіків. Усе це мусило б дратувати Літтла, але він навіть не звертає уваги на шум.

— Гм… Не гаразд… Що ж робити?

Ні, йдеться зовсім не про майбутній циклон. Оці значки на карті віщують страшніші події. Деякі з них обведені червоним і перекреслені. Це означає, що контроль над стартовим пристроєм перебуває в руках Єдиного центру і балістичні ракети звідти не вилетять. Над частиною пунктів поставлено знак запитання.

Їх чимало, отих пофарбованих у червоне позначок. Але чорних утроє більше. І серце в професора тривожно стискається.

— Що ж робити? — шепоче він.

Кому-кому, а йому добре відомо, що станеться з планетою, коли вибухне хоч половина оцих водневих бомб. І хоч би де вони вибухнули — чи на території Союзу Комуністичних Держав, чи отут у Монії, — вони отруять атмосферу Пірейї радіоактивним попелом. Стартові споруди Кейз-Ола висаджувати не можна. Їх слід тільки знешкоджувати.

— Професор Метті! — гукає через усю кімнату Літтл. — Прошу, погляньте!

Сивоголовий мужчина в елегантному костюмі ніби й не чує. З виразом недосяжної вищості й зневаги на обличчі він щось неквапно пояснює скромно одягненому юнакові.

— Та не виламуйтесь, Метті! — втрачає терпець Літтл. — На дуель викличете мене пізніше.

На випещеному обличчі професора Метті з'являється щось схоже на поблажливість: ну чого можна чекати від людини, яка продалась комуністам?! Він, професор Метті, — антикомуніст і не приховує цього. Літтл назавжди викреслений з числа його друзів. Але як тимчасовий спільник… Що ж — прошу!

А через хвилину і професор Метті забуває про свій антикомунізм, якого він тримається тільки з упертості, і професор Літтл не відчуває ненависті до свого твердолобого опонента. Вони сидять поруч, над однією картою, і тільки одна думка свердлить їхні мізки.

— Ну, друже, що ж робити?

— Погано, Ейр. А втім, стривай… Ти кажеш, що радіорелейна лінія номер сімнадцять в наших руках?

Професор Літтл навіть не помічає отого «в наших», яке іншим часом порадувало б його. Він зосереджено міркує:

— Гм… Ти маєш рацію. Справді, ця лінія замикає кільце… І якщо її перетнути…

Олівець повільно вимальовує червоні трикутнички біля зображень двох башт радіорелейних ліній, потім обводить і перекреслює три крихітні сигарки біля блакитнуватої змійки — невеликої річки. Здобуто можливість знешкодити ще три батареї стартових споруд — отже, не полетять у свій останній політ ще сто вісімдесят балістичних ракет. Мало? Про це може судити лише той, хто бачив вибух хоча б ОДНІЄЇ атомної бомби.

Це — тільки останні поправки до плану контрнаступу Єдиного центру.

Швидко-швидко проспівав телеграфний ключ. Хтось прийме старанно зашифрований наказ. І одразу ж бойова група, не відома не тільки консерваторові Метті, а й комуністові Літтлу, скінчить «бенкет» чи «спіритичний сеанс» і вирушить у район радіорелейних башт номер такий-то, щоб захопити їх, коли надійде останній сигнал.

Але де ж він, той сигнал? Може, Кейз-Ол вирішив перехитрити всіх і змінив день та годину здійснення свого агресивного плану? Може, знайшовся якийсь провокатор, і саме зараз готуються засідки проти повстанських груп? Що ж — слід зважати і на таку несподіванку.

Мовчать, причаїлись бойові групи на висхідних позиціях. Але в такому ж чеканні застигла й гігантська багатоступінчаста воєнна машина Монії.

З Першого числа Другого місяця монійська армія перебуває в стані бойової готовності номер один. Нижчим чинам оголошено: незабаром почнуться маневри. Офіцерів попереджено: за агентурними даними, комуністи, вивівши на орбіту штучний супутник, збираються днями розпочати війну. І тільки вищий генералітет знає: от-от має надійти наказ від Кейз-Ола про початок операції «Блискавка».

Сплять у казармах напіводягнені нижчі чини. Куняють у штабах чергові офіцери. Похмурими круками посхилялись над військовими картами генерали.

Сигналу ще нема. Кейз-Ол сам знає, коли його подати.

Пливе над Дайлерстоуном, над Монією, над усією Заокеанською півкулею Пірейї остання мирна ніч. Сплять гірники й металурги, винахідники й інженери. Сплять їхні дружини й діти, сплять матері й батьки.

Вони своє зробили. Ці балістичні ракети, що от-от висунуть гострі носи із сталевих капонірів, — витвір їхніх рук. Але жоден з цих людей не визнає себе причетним до тяжких злочинів війки. «Ми працювали, щоб жити, щоб забезпечити свої сім'ї».

А за Бурхливим океаном, далеко-далеко звідси, лежить інша країна — Союз Комуністичних Держав. І там цієї пізньої пори люди сплять, не сподіваючись нічого лихого. Вони теж зробили своє: протягом довгих років, мирячись із нестатками, вони працювали, щоб перетворити свою відсталу країну в могутню, непереможну.

Там кожна мати навчала свого сина з колиски: «Будь людяним і чесним, будь працьовитим і хоробрим». Сини виростали, міцніли, мріяли про подвиги, про славу і знаходили їх у боротьбі з природою, у невтомній праці. Вони не хотіли війни, однак знали, що пацифізмом її не одвернеш. Силі треба протиставити силу. І цю силу було створено.

«Зоря надії» зійшла над світом дуже вчасно. Вже самою своєю