Аркадій Фідлер - Оріноко

місцях одразу і з'єднався над пущею у велику хмару. Це було жахливе видовище. Жителі Кумаки не знали про вказівки старшин, і їх охопив страх. Ніхто вже не дивився на товари акавоїв. Пішли гадки, що на Серіму напали, і хоча не називали хто, але крадькома кидали гнівні погляди на акавоїв. Дехто з переполоху поспішив до своїх хат за зброєю.

Акавої в першу ж хвилину помітили клуби диму і теж чули недвозначні припущення наших людей, а Дабаро ж їх добре розумів. Гість наче остовпів. Більше того, акавої, певно, розгнівалися на мнимих винуватців нападу, в усякому разі мені здавалося, що це був гнів. Вони почали між собою запально, але тихо розмовляти. Недалеко від них стояв Фуюді і пильно прислухався.

Він міг небагато підслухати, бо акавої обмінялися лише кількома короткими реченнями і замовкли. Тоді Фуюді почав відходити, а за хвилину і я за ним. У безпечному місці між хатинами я наздогнав його.

— Ну що? — запитав я.

— Дабаро, як тільки побачив дим, сказав: «Недотепи, не стрималися, передчасно видали себе». Другий акавой відповів на це: «Зірвали паші плани».

— Отже, Дабаро припускає, що загін їх земляків напав на Серіму?

— Не інакше. Вони ще щось прошепотіли, нібито повинні зараз же втікати до наших човнів на озері.

— Цьому треба негайно перешкодити. Біжи швидше до них і заяви голосно, що поява диму над Серімою з'ясована: це наші палять хати після пошесті.

Він побіг, виконав доручення і справді заспокоїв усіх: і жителів Кумаки, і акавоїв.

З тяжкими думками я пішов до хати Манаурі. Сумніви розвіялися: акавоїв прибуло більше, це факт! Вони переховувалися десь недалеко. Вірно також і те, що вони мали лихі наміри. Напад був неминучий — і саме про це без будь-яких застережень я сказав через кілька хвилин Манаурі і решті вождів.

— Тільки пильність, уважність і ще раз пильність можуть нас врятувати, — пояснив я. — Хати Кумаки тягнуться на чверть милі, їх важко захищати. Всі жителі повинні якнайшвидше зібратися в центрі села, недалеко від нашого корабля, і там розташуватися. Не забудьте привести Аріпая!..

Тимчасом торгівля не припинялася, хоча йшла мляво, бо акавої дуже високо оцінювали свої товари і дуже низько — вироби араваків, особливо кольорові тканини. Торговці хотіли також закупити великі запаси продовольства, але ми не спішили його позбуватися. І коли опівдні через спеку торгівля на кілька годин припинилась, товарів було продано мало. Я зрозумів, що акавої були зацікавлені в якнайдовшому перебуванні в Кумаці.

До полудня було закінчено таємне переселення жителів у центр селища. Хатини напроти парусника були набиті людьми, а інші хатини, на краю Кумаки, зовсім спорожніли. Акавої помітили посилений рух, але не могли зрозуміти суті справи і, — як підслухав їх Фуюді, — не знали, як їм далі бути.

Опівдні з пущі і від річки повернулися розвідувальні загони. В радіусі десяти миль вони не помітили нічого такого, що говорило б про наявність ворога. Там не було ніяких підозрілих слідів. Можна було лише догадуватися, що табір акавоїв знаходився або десь далеко від Кумаки, або був так замаскований, що його неможливо викрити.

Вісім акавоїв зразу ж після обіду поховали свої товари і сказали, що виконають для нас танець на честь вогню. Ми не мали нічого проти. Зійшлося багато жителів селища Кумаки, щоб подивитися на це видовище.

Танець виконувався перед хатами гостей, біля встромлених у землю за акавойським звичаєм списів і палиць. Обряд полягав у тому, що один з акавоїв, розпаливши велике вогнище, то роздмухував полум'я, то гасив його, в той час, як решта воїнів, тримаючись за руки і виконуючи дрібні кроки правою ногою вбік і виспівуючи якісь войовничі слова, кружляли довкола вогню.

— Ти розумієш, що вони співають? — звернувся я непомітно до Фуюді.

— Щось таке, ніби просять вогнище, щоб воно при несло їм перемогу… і щоб своїм димом засліпило очі ворогам.

— Це їх відомий танець?

— Не знаю.

— Ти чув щось про нього раніше?

— Ні. Вперше бачу його.

Звичайно Фуюді міг його не знати, але мене вразила в танці цікава особливість: з вогнища, в міру того, як його розпалювали або гасили, піднімалися клуби диму з довгими або короткими перервами, що видалось мені не випадковим. Дим з перервами піднімався високо вгору понад верхів'я недалеких дерев і був напевно помітний над берегом усього озера Потаро, а може, й з другого боку річки Ітамака.

Придивившись уважніше, я готовий був дати голову на відсіч, що акавої подають якісь знаки.

Я штовхнув Манаурі в бік, кажучи:

— Акавої недалеко від Кумаки!

— З чого це видно? — здивувався той.

— З диму, який танцюристи пускають з вогнища. Придивись уважніше.

Вождь погодився зі мною. Таке пускання диму здалося підозрілим і йому.

— Що робити? — запитав він гнівно. — Припинити їх танці і загасити вогнище?

— Ні. Ще не час.

— Але ж зрадники можуть привести до нас усю ватагу!

— Ми пильні. Зрештою, ми зараз втрутимося в їх димову сигналізацію і зірвемо їх плани.

Я покликав Арнака і Вагуру, які стояли біля мене, і розповів їм про наші здогадки, наказавши недалеко від нас негайно розпалити два нові вогнища і з перервами пускати з них дим.

— Це переплутає знаки «торговців», — звернувся я знову до Манаурі, — але це ще не все: треба вислати знову розвідників, щоб вони ще раз оглянули береги нашого озера, на цей раз ретельніше.

Доручення негайно було виконане. Не знаю, чи акавої щось пронюхали, але досить того, що танцювали ще добру годину, випускаючи особливі хмаринки диму. Та біля них з двох вогнищ підносилися такі самі хмаринки тільки через інші проміжки часу, і, мабуть, тільки біс міг би розібратися здалеку в цій плутанині. А в цей час два наші сильні загони прочісували хащі довкола озера.

Вислані воїни повернулися пізно