Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

де мені показали книгу, зачеплену одним з ядер, пущених проти Бонапарта. Що подумають люди, побачивши царственого каліку, що прийшов на зміну вершнику, який міг би сказати, подібно до Аттіли: «Там, де ступив мій кінь, не росте більше трава»? Не маючи до того ні покликання, ані бажання, я взявся (такий мені випав жереб) до виконання нелегкого завдання – я мав описати «прибуття в Компьєнь», мав зобразити нащадка Святого Людовіка в ідеальному світлі мистецтва. Я писав:

«Кареті короля передували генерали і маршали Франції, що виїхали назустріч Його Величності. Вигуків «Хай живе король!» уже не було чути, лунав лише неясний гомін зворушених і радісних голосів. Король був у блакитному сюртуку, прикрашеному лише орденом та еполетами; широкі гетри з червоного оксамиту, облямовані золотою стрічкою, обтягували його ноги. Бачачи, як він, у цих старомодних гетрах, сидить у кріслі, тримаючи палицю між колін, могли думати, що перед нами п’ятдесятирічний Людовік XIV…. Маршали Макдональд, Ней, Монсе, Серюрьє, Брюн, князь Невшательський, усі генерали і взагалі всі присутні також сподобилися найсердечніших вітань короля. Така могутність законної влади у Франції, таке чудодійне звучання самого імені короля. Людина повертається з вигнання сама, без почту, без охорони, без грошей, їй нічим обдарувати народ, майже нічого йому пообіцяти. Він виходить з карети, спираючись на руку молодої жінки, він постає перед воєначальниками, які ніколи його не бачили, перед гренадерами, які ледве пам’ятають його ім’я. Хто ця людина? Король. І ось уже всі уклякають перед ним».

Я писав усе це, пам’ятаючи про поставлену перед собою мету, і якщо з командирами справа стояла так, як я і говорив, то відносно солдатів я брехав. У мене досі перед очима сцена, свідком якої я став 3 травня, коли Людовік XVIII, досягнувши Парижа, вирушив у собор Паризької Богоматері: короля хотіли сховати від очей чужоземних військ; уздовж дороги від Нового мосту до собору, на набережній Орфевр вишикувалися піхотинці старої гвардії. Не думаю, щоб коли-небудь людські обличчя мали такий грізний і страшний вираз. Ці поранені гренадери, завойовники Європи, пропахлі порохом, вони тисячу разів чули свист ядер, що пролітали над самісінькою їх головою, втратили свого ватажка і змушені були вітати одряхлілого, немічного короля, жертву не війни, але часу, у столиці Наполеонової імперії, запрудженої росіянами, австрійцями і пруссаками. Одні, наморщуючи лоба, насовували на очі величезні ведмежі шапки, немов не хотіли нічого бачити; другі стискали зуби, ледве стримуючи люте презирство, треті настовбурчували вуса, вишкіряючись, наче тигри. Коли вони брали на караул, їх несамовиті рухи викликали жах. Ніколи ще, безперечно, люди не зазнавали подібних випробувань і не переживали такої муки. Якби в цю мить їх закликали до помсти, вони билися б до останньої краплі крові.

На початку лави гарцював на коні юний гусар, і шабля гнівно танцювала в його руці. Він був блідий, очі його, здавалося, ладні були вискочити з орбіт, він важко дихав і клацав зубами, стримуючи крик, що рвався з грудей. Раптом він побачив російського офіцера: кинутий ним погляд годі описати. Коли карета Людовіка XVIII наблизилася до нього, він пришпорив коня і вочевидь боровся із спокусою кинутися на короля.

На початку епохи Реставрації влада припустилася непростимої помилки: їй треба було розпустити солдатів по домівках, залишивши пенсії, почесті і звання лише маршалам, генералам, військовим губернаторам та офіцерам; солдати поступово вступали б до новоствореної армії, як вступили потім до королівської гвардії; тоді законній монархії не протистояли б солдати імперії, згуртовані, об’єднані в ті самі полки і з тими самими званнями, що й у дні перемог, які безупинно згадують у розмовах старий час, таять у душі жаль і неприязнь до нового володаря.

Жалюгідне відродження «червоної» королівської гвардії, де солдати старої монархії виявилися перемішані із солдатами нової імперії, довершило зло: думати, що ветерани, які відзначилися в тисячі битв, спокійно змиряться з тим, що молодики, можливо, і не боязкі, але які здебільшого жодного разу не нюхали пороху, мають незаслужено високі військові звання, означало виявити цілковите нерозуміння людської природи.

У Компьєні Людовіка XVIII відвідав Олександр. Людовік XVIII образив його своєю пихатістю; наслідком цього побачення стала Сент-Уенська декларація від 2 травня. Король заявив у ній про намір дати своєму народу конституцію, що гарантує двопалатне представницьке правління, запровадження податків лише за згодою нації, суспільні і приватні свободи, свободу друку і віросповідань, недоторканність священного права власності, недоторканність проданого національного майна, відповідальність міністрів, незмінність суддів і незалежність правосуддя, право будь-якого француза посідати будь-яку посаду і т. ін., і т. ін.

Ця декларація не суперечила переконанням Людовіка XVIII, але не належала ні йому, ані його радникам; просто заговорив сам час: у 1792 році хід його було зупинено і він склав крила, а тепер він відновив свій політ чи біг. Зловживання Терору, деспотизм Бонапарта повернули ідеї назад, але досить було зникнути перешкодам, що виникли на їх шляху, як вони повернулися в те русло, яке було їм призначене, і почали прокладати шлях уперед. Французи продовжили свій розвиток з того місця, на якому його було припинено; те, що сталося, почали вважати таким, що не було; рід людський, повернувшись на початок Революції, викреслив зі своєї історії чотири десятки років, але що таке чотири десятки років у житті суспільства? Як тільки обривки порваного ланцюга часів зімкнулися, прогалина ця геть-чисто стерлася з пам’яті людської.

30 травня 1814 року було укладено Паризький договір між союзними державами і Францією. Було ухвалено, що по закінченні двох місяців усі країни, що брали участь у війні, відправлять своїх повноважних посланників до Відня, щоб ухвалити остаточні рішення на спільному конгресі.

4 червня Людовік XVIII взяв участь у спільному засіданні Законодавчого корпусу і частини Сенату. Він виголосив промову, сповнену великодушності; нині ці нудні штрихи далекого минулого застаріли і важливі лише історику.

Для чималої частини нації Хартія мала той недолік, що була пожалувана: це абсолютно непотрібне слово знову розв’язало запеклі суперечки про те, кому належить влада – королю чи народу. Крім того, уподібнившись до Карла II, який викинув Кромвеля з історії, Людовік XVIII відлічував свої благодіяння від початку свого царювання, так ніби Бонапарта ніколи не існувало на світі: це образило європейських монархів, що були на той час у Парижі, бо всі вони колись визнали Наполеона. Застаріла мова і домагання стародавньої монархії нітрохи не прибільшили законності її влади; то був усього лише дитячий анахронізм. А всіма іншими рисами Хартія, що змінила деспотичне правління і дала всім нам рівну свободу,