Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

на таке благородство. Але це байдуже. Я приїхала забрати тебе. Ти повинна поїхати зі мною. Для тебе це буде чудово. Тепер на Сіцілії весна…

Ніна блідо всміхнулася.

— Ні, Касю, не можу…

— Тут небо висить над головою, мов загроза, а там сяє усмішкою…

— Через місяць моє весілля, — тихо мовила Ніна.

Кася зірвалася з місця і роздавила цигарку в попільничці.

— Ага, значить, це правда.

Ніна мовчала.

— О ви, нікчемні рабині! Не можете жити без ярма, без віжок! Виходиш за того Дизму?

— Я люблю його.

— Чорт! — вилаялась Кася.

Нервово бгала рукавички. І враз вибухнула:

— Ніно, Ніно! Не роби цього! Невже ти не розумієш, що зі мною діється? Подумай, обміркуй усе!..

— Не муч мене, Касю. Ти ж знаєш, як я люблю тебе. Але скажу тобі… повинна сказати, хочу бути чесною… Я присягала йому й собі, що ніколи не буду з тобою…

— Ніно, благаю тебе, відклади це одруження!.. На півроку, на три місяці… Може, ти роздумаєш, може, впевнишся, що то помилка! Благаю тебе, Ніно! А що, як ти пересвідчишся, що він не гідний тебе?.. Я більш нічого не прошу, відклади тільки, хоч ненадовго відклади!..

Всміхаючись, Ніна похитала головою.

— Помиляєшся, то я не варта його. Ти мало знаєш його, зрештою, сидиш весь час за кордоном і не маєш уявлення, що це за людина для нашої країни, для суспільства, який це…

— Ах, яке мені до нього діло! — перебила Кася. — Мене цікавиш тільки ти, я хочу тобі й собі щастя! Ніно, Ніно, благаю тебе… Ніно…

Вона впала на коліна, схопила Ніну за руки і почала цілувати.

— Відклади… благаю…

— Касю, перестань… Що ти робиш, Касю, схаменися!

В суміжній кімнаті почулися кроки. Кася важко підвелася з підлоги. Лінивим рухом узяла рукавички.

— Піду вже.

— Бувай здорова, — сказала Ніна. — І не думай про мене погано…

Кася мовчки кивнула головою. Якусь мить стояла, придивляючись до Ніни; аж ось відчинилися двері і ввійшов Никодим. Він так здивувався, що спочатку аж онімів, але скоро отямився. Засунув обидві руки в кишені штанів і пробурчав:

— Що вам тут треба?

Кася змірила його поглядом, сповненим ненависті.

Дизма помітив, як пополотніла Ніна. Збагнув, що тут відбулася якась неприємна розмова, і його огорнула злість.

— Питаю, що вам треба від моєї нареченої? Га?

— Ну, Ніку! — намагалася вгамувати його Ніна.

— Чого вас чорти принесли сюди? Я зовсім не хочу бачитися…

Не докінчив, бо Кася зайшлась різким іронічним сміхом і повернулася до нього спиною.

Двері за нею гучно грюкнули.

— Чого вона хотіла від тебе? — по паузі спитав Никодим.

Ніна розплакалася. З нею не можна було говорити, і Дизма ходив по вітальні, сердито розштовхуючи меблі.

Надійшла пані Пшеленська, але зараз же й зникла, гадаючи, що попала на сцену ревнощів чи якусь суперечку молодих.

Через деякий час Ніна вгамувалась, але не хотіла нічого сказати. Тільки запевнила Никодима, що він може не сумніватися в її вірності і що Кася більш ніколи не прийде.

«На городі бузина, а в Києві дядько. Що в них тут було? — дошукувався Никодим. — Голови в цих баб таки справді набиті горохом з капустою».

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Це була зворушлива хвилина. В залі засідань, з якого винесли столи і стільці, зібрався весь персонал банку.

Попереду стояв директор, за ним — два його заступники, тоді прокуристи і нарешті всі службовці — чоловіки й жінки. Точилися тихі розмови, коли це широко розчинилися двері і ввійшов пан президент.

Сто пар очей зацікавлено впилися в нього, намагаючись прочитати начальникові думки, але кам’яна маска його обличчя була, як завжди, таємнича і непроникна. Никодим став перед ними, кашлянув і почав:

— Панове! Я запросив вас сюди, щоб попрощатися з вами. Незважаючи на те, що мене хочуть силоміць затримати на цій посаді, я все-таки іду в відставку. Може, ви знаєте чому, а може, й не знаєте, але це байдуже. На прощання хочеться подякувати вам за те, що ви, панове, були працьовиті і старанні, що допомогли мені, засновникові цього банку, зразково поставити його роботу. Гадаю, що ви збережете добру пам’ять про мене, бо я був для вас як справжній батько, і — скажу без похвальби — не один із вас багато чого навчився під моєю орудою. Не знаю ще, хто буде тут після мене. Але скажу вам одне: ви повинні його шанувати так само, як шанували мене, бо начальника завжди треба поважати. Хоч то, певно, й не буде великий державний діяч, хоч він, може, навіть зіпсує те, що так добре зробив я, але начальник — це начальник. Працюйте ж і далі на благо улюбленої вітчизни, щоб держава мала вигоду, якщо вона вам платить. Жаль мені покидати вас, бо хоч, може, я й не був надмір делікатний з вами, — такий уже в мене характер, — а серцем прив’язався до вас.

Никодим вийняв хусточку і гучно висякався.

За ним виступив директор, який у довгій промові високо оцінив великі заслуги президента Никодима Дизми, підкреслив його видатний організаторський талант і доброзичливе ставлення до підлеглих. На закінчення директор від свого власного імені і від імені всіх присутніх висловив щирий жаль, що вони втрачають такого мудрого керівника, а потім під голосні вигуки «віват!» вручив президентові розкішний, шкіряний з