Тимур Іванович Литовченко - Фатальна помилка

У цілому повідомлення Григорія Гуляницького видавалося диким. Начебто рештки переяславського гарнізону на чолі з самим Тимошем Цецюрою перейшли на бік повсталих… У зв’язку з чим пан полковник наполегливо рекомендував Юрію Немиричу й усім, хто перебував під його рукою, терміново вирушати на з’єднання з конотопським гарнізоном, щоб потім рухатися на Чигирин.

Загалом-то, Григорій Гуляницький вважався чоловіком не тільки доброчесним, але також дуже розважливим і витриманим. Але як у такому разі можна було пояснити його послання?! З якого це дива він повівся, немов останній боягуз і панікер?! З чого б це відомому своєю хоробрістю Тимошу Цецюрі здаватися на милість якимсь жалюгідним селянам, озброєним всього лише реманентом?!

Жодної звістки від Золотаренка не було, а вивідачі й дотепер не повернулися. Немирич не знав, як йому краще вчинити: їхати слідом за Гуляницьким, надалі чекати звісток від Золотаренка або висуватися на Веприк, як вони домовилися раніше?! А тут іще найманці дезертирували, забравши із собою більшу частину коней. Розгублений Юрій опинився у безвиході. Він навіть почав жалкувати, що одразу не погодився на пропозицію конотопського полковника об’єднати сили та висуватися на Чигирин: принаймні зберіг би більшу частину ніжинського гарнізону й не переживав би особливо…

Коли його відчай сягнув максимуму, в кімнату зазирнув охоронець і доповів:

— Щойно повернувся вивідач Колотило — один з тих, кого ви…

— Негайно до мене! — з полегшенням вигукнув Немирич.

Невдовзі до кімнати увійшов козак Колотило — високий міцний чолов’яга з молодим обличчям, але сивим волоссям і контрастно-пшеничними, хоробро закрученими вусами. Маленькі карі очі дивилися на Юрія привітно й уважно.

— Добре, що ти не забарився у дорозі, бо я вже зовсім надію втратив, — дуже швидкий темп розмови Немирича виказував його хвилювання: — Нумо кажи, що тобі вдалося вивідати? Бо я нічого не можу зрозуміти, гублюся у безпідставних здогадах…

— Немає спокою, пане генеральний писарю! Повстання дейнек набирає розмаху: Ічня, Лохвиця, Полтава — це був лише початок, тепер же повстанці скрізь і всюди.

— Отже?..

— Отже, найкращий вихід — рухатися на Чигирин, щоб бути якнайближче до Виговського… А що, інші вивідачі досі не повернулися?

— Ні, не повернулися інші, та й від Золотаренка більше ніяких звісток не надходило.

— Дорогою я бачив Золотаренкових козаків, вони прямували до Веприка, — доповів Колотило.

— Ага, до Веприка!

Нарешті Немирич зітхнув із полегшенням: ну бодай щось прояснилося! Отже, люди Золотаренка, мабуть, розраховували, що пан генеральний писар вже прибув туди і привів із собою…

Величезним зусиллям волі Юрій Немирич подавив стогін розчарування: адже він давно мав би бути у Веприку!!! Якби тільки не лист Гуляницького!..

— Що ти кажеш?

Цим запитанням генеральний писар перервав доповідь козака-вивідача. Той розгублено замовк, а Немирич поквапився пояснити:

— Вибач, я замислився і, побоююсь, міг пропустити щось важливе. Тому повтори, будь ласка, все, про що ось зараз говорив.

— Я казав про те, пане генеральний писарю, що на нас чекають неабиякі неприємності, якщо затримаємося тут ще бодай трохи. Вся околиця вже знає, що з нашого гарнізону дезертирували усі найманці: і валахи, і трансільванці, й ляхи також. Між тим повстання охопило вже й Ромни: людей замучили непомірні податки та вбогість. До них і козаки приєднуються, до речі…

— А козакам чого забракло?

— Голота вважає владу Виговського незаконною. Мовляв, нинішній гетьман підступно відібрав її в Юрія Хмельниченка… А ще простим козарлюгам не подобаються «шляхетські порядки», заведені Виговським, і укладений ним союз із татарвою. А найгірше, що скинути Виговського закликають навіть деякі попи!..

— Навіть духівництво?! — щиро здивувався Немирич. — Що ж це таке коїться, справді?! Звідкіля виникли подібні настрої?!

— Кажуть люди, що протопоп у Ромнах закликав скинути гетьмана й освятив прапори заколотників.

— Зрадник! Треба буде поскаржитися митрополиту, щоб той позбавив бунтівного протопопа сану. Отже, в Ромнах гору взяли заколотники?

— Поза сумнівом, усе так і є.

— Чи можна довіряти цим відомостям? Адже ти дуже поспішав…

— Безперечно, можна довіряти.

— А що коїться у Переяславі? Як діє перяславський полковник Тимофій Цецюра? Схоже, все складається дуже серйозно й не на нашу користь…

— Не можу знати, пане генеральний писарю! Ви б розпустили новобранців по домівках і відправлялися б у Чигирин самі… Бо якщо Цецюра із Золотаренком наважаться на відкритий бунт і поведуть проти нас усіх своїх людей, що тоді нам робити? У них більше сил і можливостей, їхні люди краще озброєні…

— Знаю! Але як діяти нам зараз? Якщо все так і піде, до заколоту приставатиме дедалі більше міст і полків. А якщо бунтівні полковники пошлють гінців до Московії?..

— Таких полковників треба негайно змістити.

— Не можна їх змістити, попередньо не розібравшись!.. То ти кажеш, що козаки Золотаренка прямували до