Тимур Іванович Литовченко - Фатальна помилка

— Так і було.

— Шкода, звісно, що інші вивідачі так і не повернулися, отже добуті тобою відомості не можна перевірити… Але не лишається нічого іншого, як негайно йти на Веприк, а потім на Чигирин.

На грубці муркотів старий кіт, у кутку сюркотів цвіркун. З сусідньої кімнати долинало посапування подружжя молодих господарів. Мирні нічні звуки… Проте Цецюра заснути не міг, все крутився і крутився з боку на бік: сон ніяк не приходив. Тоді він підвівся з лави і вийшов на свіже нічне повітря.

Ех, і як же так склалося?! Якщо не виконати завдання, поставленого Приказом таємних справ, можна втратити усе, включно з матінкою та сестрою. Башмаков увесь час стверджував, що зі справою цією впорається спритна і смілива людина, проте виходить, що самими лише сміливістю і спритністю не обійтися: тут гроші потрібні, та надто вже швидко вони з рук спливають… Де тепер оті самі срібняки, Методієм привезені?! У чиїх кишенях осіли?.. Попам сплатити треба було, щоб народ збурили. Найманцям підкинути, щоб під ногами не плуталися й дезертирували — хоча можна було б обійтися залякуванням, настрахати розправою… Та й ватажкам, які особливо старанно галасували, треба було дати! Отже, гроші спливли, а зробити ще ого скільки всього потрібно! Щось малувато надіслав Башмаков. Занадто скупим виявився.

Головний прорахунок вийшов із Василем Золотаренком: непроста він людина, виявляється!.. Інший на його місці погодився би йти в гетьмани без жодних вагань — а цей і досі сумнівається, чи підуть за ним люди?! Між іншим, вірно міркує: Сомко йому владою не поступиться!..

У підсумку нічого кращого не вигадав, окрім як Юрася Хмельниченка замість себе запропонувати: мовляв, я лише шуряк Богданів, а це — рідний син, з нього гетьман кращий… А Юрась на це що?! Йому влада не потрібна, він її боїться… Йому б у монастир затишний подалі від мирських проблем!..

От чому Башмаков проти, щоб за гетьманство не поборовся він сам — Тиміш Цецюра! Він би й гори звернув у такому разі, але!.. «Гетьманство — це смерть твоя. І твоїх близьких також. І не думай». Отак і в’ється в’юнок серед каменюк, а щукою не стане ніколи…

А може, плюнути на всі заборони грізного Приказу таємних справ і таки поборотися за гетьманську булаву?! Дуже ж велика охота!..

У цей момент його думки перервав дивний звук: начебто хтось камінчиком кинув… Що це було?!

Невеличкий камінчик знову вдарився об стіну. Цецюра поспіхом підійшов до тину, придивився й побачив старого у довгій, аж до колін, сорочці, який робив йому незрозумілі знаки. А коли наблизився до нього — прошепотів по-польськи:

— Підемо зі мною.

— Навіщо? — не зрозумів Тиміш.

— Зустрінемося за останньою хатою…

Сказавши це, пірнув у кущі та зник, як і з’явився — раптово й бозна-куди.

«Як же тебе вартові не помітили?!» — здивувався Тиміш. Він удав, що хоче перевірити варту. Виявляться, козаки ніде не спали. Тим не менш, старого навіть не помітили!

Покрутившися скрізь, Цецюра нарешті прибув на місце зустрічі. Старий вже чекав на нього біля низенької хати з дбайливо вибіленими стінами і свіжою соломою на стрісі.

— Ти хто такий і навіщо кликав мене? — запитав Тиміш по-польському.

— Станіславом мене звати.

– І хто ж ти?..

— А пригадай-но, Тимоше! Ти ж бачив мене й раніше.

— Бачив? Мо’, — із сумнівом пробурчав Тиміш, а сам подумав: таки справді бачив, але де?! Погляд специфічний, який забути важко…

— Ну як, згадав? — посміхнувся старий.

— Та начебто… Але як ти сюди потрапив?

— Це було не складно. Та я спромігся, як бачиш.

— А навіщо заговорив зі мною польською?

— Якщо запитуєш — отже, не згадав! Ну гаразд, зате я знаю, хто ти насправді. Хоч і вирядився козацьким полковником…

— Та цить ти!!! Я Тиміш Цецюра, походжу з валахів.

— Це ти іншим розповідай. А зі мною розмовляючи, згадай краще Розбійний приказ, потім Посольський… депутацію з Польщі… молодого польського дипломата, який тебе польською розмовляти навчав, манери прищеплював… Ну як, тепер нарешті згадав?!

— А-а-а, от ти хто!.. Але ж тебе потім з Московії вислали, здається?!

— Вислали, та не зовсім. Я потім частенько в Посольському приказі з’являвся, тільки ти мене й не помічав навіть… Хоч я до тебе весь час придивлявся. Як відчував, що колись доля нас знов зведе.

— Але як же ти постарів!..

— Вмиюся, одягнусь як слід, поголюся — знов молодшим виглядатиму.

– І