Наталія Очкур - Містичний вальс

— Не так близько, як мені хотілося б, — Олесь вхопив її за руку і потягнув у коридор — вона не пручалася. Зупинившись біля високого, на пів стіни, вікна, що виходило у внутрішній дворик, він знову притиснув її до себе — так міцно, що їй важко було дихати, і прошепотів, ледь торкаючись губами її волосся:

— В той день я поїхав шукати тебе.

— Я знаю. Побачення в Самаррі, правда ж?

— Так, тільки замість смерті — любов. І де ми зустрілися?

— В іншому житті.

— Ти пам’ятаєш?

— Любий… звичайно. Ти був там королем.

— То так мені вже на роду приписано.

Лана тихенько засміялась, відчуваючи, як від щастя тремтять руки, а голос зривається, і темніє в очах. Знепритомніти від надлишку почуттів… ефектно впасти в надійні обійми коханого… чорт забирай, а в цьому щось є. Треба спробувати.

— Одну хвилиночку, — за спиною Олеся виник Роман. — Я не затримаю довго твою королеву, мій друже.

Олекса слухняно відступив, а Ромко, звертаючись безпосередньо до Лани, продовжив:

— З тих пір, як він лазив бозна-де три доби, він повернувся сам не свій. Враження було таке, ніби він щось втратив. А коли ми їхали сюди, він марив вами всю дорогу зі Львова до Києва. Дев’ять годин! Називав вас своєю королевою і зітхав так шумно, що в авто дах зривало від висхідних повітряних потоків. Мене він так просто дістав, я боявся навіть його за кермо пускати, — Роман театрально потер дійсно втомлені, запалені очі. — Та тепер я бачу, що через вас варто було зітхати. І трохи постраждати теж не гріх.

— Не розумію, чому ми раніше були ворогами. Ти чудова людина, раднику.

Роман не здивувався цій заяві, яка у вустах незнайомої жінки прозвучала б, щонайменше, дивно — він просто відступив на крок, оглядів Лану так, ніби вони зустрілись після довгої розлуки — хоча… чи доречне тут «ніби»? — і стиха проказав:

— Собача робота. Насправді ти завжди подобалась мені. Мені усі, хто любить Олеся, подобаються, а ти — особливо, бо кохаєш його сильніше за всіх.

— Такий гарний светр, — опустивши погляд на груди Романа, зауважила Лана. — Хто зв’язав? Мама Ганна?

І знову він зовсім не здивувався.

— Зоряна.

— Зоряна? Особистий секретар Олексія?

— І моя наречена. Вона просила передати тобі, — тут Ромко всміхнувся, — чужинко, ось це.

Роман простягнув правицю, розтиснувши пальці — на долоні, обмотаний шовковим чорним мотузочком, лежав Ланин дерев’яний хрестик, той, який вона, разом із душею, загубила у бальній залі королівського палацу, танцюючи із Олесем містичний вальс. Ну ось, нарешті душа її повернулась. Спільно з Божим благословенням. Лана взяла натільний хрестик і мовила, надягаючи його:

— Подякуй їй.

— Неодмінно. Та скоро ти сама матимеш нагоду подякувати їй. Так я собі думаю. — Ромко скоса поглянув на Олексія, легенько вклонився і відійшов. Та не встигла Лана знову приступитись до Олеся, як у коридорі пролунали якісь зловісні кроки — чому вони здалися їй зловісними, вона пояснити не змогла б, та це було її перше, суб’єктивне відчуття, і воно не зрадило її, бо, озирнувшись, вона побачила, як до неї поспішає Валентин, із таким злостиво-привітним усміхом на вустах, що вона вся аж пополотніла. На нараді він сидів мовчки, ігноруючи її, озиваючись, тільки коли до нього звертались, і вже це було поганим знаком, бо так — і Лана це знала — проявлялась його злість, а, побачивши її в обіймах Олеся, він, певно, зовсім розлютився. Валентин був із того ґатунку чоловіків, які не прощають жінок, що насмілились сказати їм «ні», і, до того ж, він цілком міг утнути якогось підлого коника, і саме це, судячи із сиропної гримаски на лиці, він і збирався зробити.

— Світлано! — вигукнув він вкрадливо, інтимно і водночас так голосно, що не почув би його тільки мертвий, та ще й схопив її за руку, стиснув так, що аж пальці хруснули, руку довелося видирати, і це вийшло не дуже ефектно. — Ну, як ти? Виглядаєш прекрасно! Де ти була весь цей час, крихітко? Як провела різдвяні канікули? Судячи з рум’янцю на щічках, багато гуляла? Молодець! — він торохтів, як гримуча змія, він так поспішав сказати якомога більше гидот, що аж захлинався словами і слиною. — А тебе тут усі обшукались! І Стю — пам’ятаєш його, ну, того жантильного лондонця, ну, голову «Брітіш Медікал Ко», і Жан-Поль, і Крістіан Мюллер! А Курт — він постійно про тебе питає!

— Який ще Курт? — слабко спитала вона, прекрасно усвідомлюючи, що насправді це не має ніякого значення.

— Я такого не знаю.

— Курт, — повторив Валентин таким тоном, ніби вона на все життя зобов’язалась знати усіх Куртів цього світу, — німець, із Мюнхена. Та годі тобі! Не знаєш, то будеш знати, бо йому дуже, дуже кортить познайомитися з тобою поближче. Ми промацуємо їхню фірму на предмет співпраці.

— Бажаю успіху. Тільки до чого тут я?

— Та припини, — Валя дрібно, неприємно засміявся, — усім же відомо, як ти робиш свою кар’єру, то май хоч мужність не соромитись цього.

І, випустивши цю останню отруйну стрілу, яка з голосним свистом поцілила прямо в її оголене, беззахисне серце, Валентин подався геть, весело насвистуючи.

Світлана безпомічно озирнулась — ну, звісно, Олесь стояв поруч. Невідомо, зле подумала Лана, де він був ті два пекельні тижні, коли