Кріс Тведт - Коло смерті

це доводить до сказу. Думки снують колом. Я вже тисячі разів подумки пройшов усі деталі справи, без найменшої, проте, користі. Хочеться… мені хочеться криком кричати.

Рюне підвівся з-за столу.

— Ходімо, — мовив він. — Одягнися відповідно.

— Куди це ти зібрався?

— Прогуляємося по Ф'єльсвеен.[4] Може, у горах думатиметься ліпше. Та й мені не завадить ковток свіжого повітря.

У горах, справді, дихалося свіжо, принаймні свіжіше, ніж у самому місті. З алеї видно було далекі острови в фьорді, а середмістя просто під нами ховалося у пелені смогу від диму з димарів та відпрацьованих автомобільних газів. Рюне йшов, запхавши руки до кишень — товстунець, закутаний у пальто й шалик. На голові — червона плетена шапочка. Її роздобула секретарка Рюне, почувши, куди ми зібралися. Шапочка надавала йому трохи комічного вигляду, але за якийсь час я почав мерзнути в вуха і сам не відмовився б від такої. Цього зимного, похмурого дня нам майже не стрічалися гуляльники на Ф'єльсвеен.

— Відступи крок назад, Мікаелю, — озвався Рюне. — Забудь, що йдеться про тебе.

— Легко сказати, — хихотнув я. — Я пробував…

Рюне похитав головою.

— Ні, не пробував… Лише розпачливо й зневірено кружляв колами. Таке враження, ніби ти витіснив дійсність зі своєї свідомості. Я можу зрозуміти, але нам це не допоможе. Доклади більше зусиль. Усі справи можливо виграти Або розверни ситуацію іншим боком, з позиції звинувачувана, з позиції Ульва Ґармана. Не буває бездоганних справ. У чому його слабкість?

Ми йшли, не кваплячись, під ногами хрускотіли камінці. Я завважив, що мій крок ширший за крок Рюне Сейма, ми ступали не в такт.

— Мортен Олешер, — відповів я. — Його слабка ланка — Олешер.

— Поясни!

— Він загальновідомий злочинець. Мерзотник з довгим послужним списком, наскільки я пригадую. Скільки разів його засуджували?

Нараз ніби хтось натиснув на якогось ґудзика. Рюне Сейм ґрунтовно виконав свою роботу, детально вивчив злочинну кар'єру Мортена Олешера. То був довгий похмурий список: наркотики, насильство, порушення громадського порядку. З юних років Мортен Олешер перекочовував з в'язниці на волю і знову до в'язниці. Востаннє він відсидів лише кілька місяців у 2004 році.

— Десь так я собі й думав, — мовив я. — Яка може бути довіра до такої людини, га?

— Не дуже висока або й жодної. Проблема в тому, що ми маємо телефонну розмову й ще інші дрібниці, які підтверджують правдивість його слів. І…

— Знаю, — урвав я Рюне. — Але ж ти сам кажеш, усе інше — лише підтверджувальні докази. Усе зав'язано, власне, на самому лише Мортенові Олешерові. Це він звинувачує мене у замовленні побиття. Його свідчення головне.

— Згодний з тобою, Мікаелю. І що це нам дає? Що з цим робити?

— Лише дві речі. Або спростуємо правдивість його свідчень, або ж знайдемо справжнього замовника.

— От лихо, що він мертвий, — зітхнув Рюне. — Як можна викрити брехню покійника?

Що було на це сказати? Далі ми йшли мовчки. За кілька хвилин повернули тією ж дорогою назад. Щось шкробало по корі мого мозку. Якийсь подразник, можливо, незначний факт чи незбіг. Ми звернули праворуч і почали спускатися до міста.

— Роки зминули, відколи я востаннє бував у цій місцині, — знову заговорив Рюне. — Гарно тут, нагорі. Щоразу після такої прогулянки замислююся, чому не ходжу сюди частіше, чому такі тривалі проміжки між моїми виходами на природу.

Я вже знав, що мене гризло.

— Чому минуло так багато часу від останньої відсидки Олешера?

— Не зрозумів?

— Ти казав, що востаннє його посадили 2004, так?

— Ну, так. На шість місяців за насильство з важкими тілесними ушкодженнями. Вимагання, здається.

— Гм, давно це було.

— Не так вже й давно.

— Для Мортена Олешера шість років тому — це давно. Раніше ніколи не бувало таких тривалих проміжків між засудженнями. Цікаво, чому. Став порядним, розумнішим чи обережнішим?

— А це має якесь значення?

— Мабуть, ні. Однак тільки це… ріже вухо.

Сонцесяйний довго мовчки дивився на мене. Я телефонував йому, а за кілька годин ми зустрілися в уже звичному пабі, де я взяв звичні дві гальби пива.

— Мортен Олешер, так? — озвався він нарешті.

Я кивнув.

— Знаю такого. Точніше, знав, — запала ще довша пауза.

— У чому річ?

— Якщо ти киваєш на ті рази, коли я тобі допомагав, то, бач, тоді ми мали, так би мовити спільні інтереси. Ти йшов по