Тамара Крюкова - Зоряний лицар

Цієї миті пролунав гучний тріск. Упав дах. Іскри, наче багряні метелики, знялися до небес.

Полум’я увірвалося в кузню. Порятунку не було. Марика впала у яму, з якої нещодавно викопала скарб. Але та була зовсім не глибока. Вона не рятувала ні від вогню, ні від їдкого диму. Непритомніючи, дівчинка судомно стискала в кулаці непотрібний оберіг.

«Навіщо Варга говорила, що крізь дірочку зазирає успіх?» — у розпачі подумала вона, провалюючись у прірву безпам’ятства.

Земля розійшлася. Марика полетіла вниз. Діставшись дна, вона по-котячому приземлилася рачки. Згори посипалися грудки землі й каміння. Дівчинка зігнулася, намагаючись захиститися від ударів. Вона не бачила, як земля повільно зійшлася в неї над головою. Раптом стало темно й усе стихло: гул вируючого полум’я, крики юрби.

Зі справжнісінького пекла дівчинка потрапила у вогке підземелля. Повітря тут пахло цвіллю й гнилизною. Дівчинка навпомацки досліджувала свою хованку й скрізь торкалася до слизької глини. Було тісно, як у могилі. Марику пройняв холодний піт. Бути похованою заживо — нітрохи не краще, ніж загинути у вогні. Колись вона не боялася ні темряви, ні тісних приміщень, але зараз їй здавалося, що стіни насуваються на неї і от-от розчавлять. Не замислюючись над тим, що може спричинити зсув, дівчинка в розпачі загримала кулаками по слизькій земляній стелі.

— Ні! Я не хочу! — крикнула вона, ніби хтось міг її почути і прийти на допомогу.

Раптом вона почула хрипкий подих і виразні слова:

— Не бійся. Тут вогонь тебе не дістане.

Марика здригнулася. Вона упізнала голос коваля. Але де міг поміститися велетень, коли їй самій було тісно?

— Я вмерла? — тремтячи від холоду й страху, запитала дівчинка.

— Ні. Якщо вийде, я тебе з полум’я живою виведу. За добро добром віддячу.

— У кузні є підземний хід? — здогадалася дівчинка.

Серце защеміло від солодкої надії, але радість була передчасною.

— Ні. Звідси немає виходу, — похмуро відповів коваль.

— Тоді як я виберуся? Ти ж пообіцяв вивести мене.

— Через небуття. Повз Ворота смерті. Раптом вийде. Замружся, — наказав коваль.

— Навіщо? Тут і так темно.

— Для того, щоб вірити. Без віри небуття не пройдеш.

— Чому?

— Для людини віра — це стрижень. Вона її підтримує. Віра у душі живе, а люди очам більше довіряють. Закрий очі й дивися душею. Доки тебе віра вестиме, дорога рівною буде. А як очам повіриш, вважай усе пропало. Потонеш в трясовині.

Марика мало що зрозуміла із пояснення коваля, але зараз було не до міркувань. Та й чи не однаково, як іти в суцільній пітьмі: з відкритими очима чи замружившись?

— А куди йти? Тут жодної стежки нема, — розгубилася дівчинка.

— Іди, куди віра поведе, — повторив коваль.

Марика замружилася й поповзла вперед.

Дивно, але ніщо не стало їй на заваді. Вона повільно піднялася, щомиті боячись ударитися головою, але низька стеля раптом відступила, дозволяючи їй стати в повний зріст.

— Поспішай, — підбадьорив її невидимий провідник.

Дівчинка пішла. Дорога під ногами була рівна й гладенька, ніби вимощена. Марика загубила лік часу. То їй здавалося, що вона тільки рушила, то — що минуло чимало годин, хоча втоми не було.

— Чи довго йти? — запитала вона.

— Чи довго, чи коротко? Хто ж його зна. На те воно й небуття, що тут нічого немає, навіть часу. Відповідь коваля настільки приголомшила Марику, що вона мимоволі зупинилася й відкрила очі.

— От тобі й маєш! Може, ми тут довіку будемо…

Дівчинка обірвалася на півслові. Її охопив жах. На перший погляд чорність навколо була схожа на темряву, але це була зовсім не пітьма, а щось страшне й невловиме. Навкруги зяяла порожнеча. Дівчинка глянула вниз. Ґрунту під ногами не було. Там простиралася безодня, а далеко в глибині клубилася темна пара. Марика не побачила, а швидше відчула її.

Варто було дівчинці зрозуміти, що в неї немає точки опори, як під нею розімкнувся незримий вир, і Марику стало стрімко засмоктувати вниз. Дівчинка спробувала вхопитися за що-небудь, але руки намацували тільки повітря.

Раптом хтось впіймав її за шкірку, як кошеня. Це був коваль. Зараз він випромінював блакитне сяйво і був дуже схожий на привида. Велетень тримав її величезною рукою і осудливо хитав головою.

— Казав же, не дивися. У небутті завжди так. Поки думаєш, що йдеш по тверді — під ногами твердь. Людина сильна вірою.

Марика міцно стулила повіки.

— Тепер уже