Тамара Крюкова - Зоряний лицар

— Що ви зробили з Марикою?

— Нічого. Там і без мене багато охочих її знищити. Дивися, коли хочеш.

Віщунка витягла з ридикюля бляшану коробочку, зняла з неї кришку й, узявши відтіля дрібку білого порошку, зробленого із товчених кісток грифона, кинула у вогонь.

Тіні, які кидає полум’я на закіптюжену стіну, раптом стали набувати обрисів живої картини. На задньому плані проступила похмура, присадкувата кузня. Біля неї, як мурахи, метушилися люди. Вони носили хмиз і дрова й укладали їх під стіни будівлі. Марики ніде не було видно. І раптом Гліба приголомшив страшний здогад: люди збираються спалити замкнену в кузні дівчинку.

— Хочеш, я її звільню? — запропонувала Віщунка, клацнула пальцями, і видіння зникло.

— Яка ціна вашої послуги? — непевним голосом запитав юнак.

— Навіщо ці питання? Тобі ж давно відомо, що мені потрібно, — стара хитро зіщулилася й глузливо похитала пальцем.

Гліб знав, за чим полює відьма, і це була ціна, яку він нізащо не погодився б заплатити.

— Я не торгую своєю душею, — навідріз відмовився юнак.

— У тебе немає вибору. На твоєму місці я б не стала комизитися. Коли дівчисько спалять, ти однаково не знайдеш собі спокою. Так що тобі не слід нехтувати моєю пропозицією, — зловісно напророкувала Віщунка.

Гліб не вірив в обіцянки відьми. Принц надто добре пам’ятав давній урок: ніколи не проси допомоги у зла, бо одержиш іще більше зло. Якщо він хотів урятувати Марику, то треба було поспішати. Кожна хвилина могла стати останньою. Юнак прожогом вискочив з кімнати.

— Гей ти, дурню! Без моєї допомоги тобі однаково не встигнути, — крикнула Віщунка навздогін, але Гліб уже був далеко.

Залишившись на самоті, відьма роздратовано сплюнула. Вона сподівалася, що нарешті здолає упертість спадкоємця престолу. Недарма на картах випало, що сьогодні особливий день і вона, звичайна відьма, зможе вплинути на весь хід історії. Чому ж її спіткала невдача? Невже карти брешуть?

Вогонь не хотів займатися, буцім теж відчував разючу несправедливість, яку збиралися вчинити люди і яку вони називали правосуддям. Смолоскипи сичали й гнівно потріскували, виказуючи своє небажання ділитися вогнем із купою хмизу. Нарешті вдалося підпалити кілька гілок. Збуджений натовп радісно загомонів, але кволі язички полум’я знітилися й загасли.

Марика чула, як хтось налякано сказав:

— Не горить. Ніби заговорена.

Йому негайно заперечив інший голос:

— Брехня. Просто хмиз сирий.

— Піддайте-но ще вогнику.

Марика більше не кричала й не благала про помилування. У неї не залишилося слів, аби зворушити серця своїх катів. Крізь щілину у дверях дівчинка бачила зосереджені, злі обличчя людей і не знаходила в них співчуття. Волати до таких було безглуздо. Все це здавалося їй кошмарним сном, зовсім не схожим на дійсність. Людей не спалюють живцем.

Дівчинка гаряче молилася. Врятувати її могло лише диво, і вона жадібно хапалася за цю хистку надію, стискаючи в кулаці оберіг. Знак, який послали духи, не міг бути хибним. Може, тому люди так довго й марно намагалися підпалити згубне багаття.

Нарешті наполегливість юрби було винагороджено. Хмиз затріщав. Жваві язички полум’я люди зустріли радісними окриками. Вогонь заходився жадібно лизати дрова, стаючи дедалі міцнішим. Помалу вогняне кільце зімкнулося навколо кузні.

Марика злякано тулилася до горна й широко відкритими очима дивилася, як горить протилежна стіна. Невже, повернувши амулет, духи хотіли нагадати, що ніхто не може безкарно йти проти їхньої волі?

Губи продовжували беззвучно шепотіти молитву. Дівчинка не плакала. Лише золоті іскри відбитого полум’я спалахували в її величезних, чорних очах. Вона усе ще не вірила, що життя може так безглуздо й жорстоко обірватися. Мабуть, це якась помилка. Люди не могли так вчинити. Звідки в них стільки жорстокості?

Полум’я підкрадалося все ближче. Стало важко дихати. Безжалісний вогонь дерся угору, намагаючись перекинутися на дах. Старі балки довго пручалися, але потім їм також передалося молодецтво вогню, й вони стали потріскувати.

Марика задихалася. Гаряче повітря обпікало легені. Клуби їдкого диму проникали крізь кожну щілину й отвір, огортаючи кузню сизим маревом.

— Схаменіться! Що ви робите?! — наче уві сні, почула дівчинка голос Гліба. Або їй здалося, що почула? Голова йшла обертом. Перед очима все пливло. Свідомість залишала її.

— Пустіть мене туди. Я повинен її врятувати!

Юнак рвався усередину. Кілька дорослих чоловіків ледве втримували його. Принц бачив, що дах іще цілий. Виходить, залишалася надія.

Раптом Марика усвідомила, що знайомий голос не мара. Гліб справді прийшов урятувати її! Від цього дівчинці нестерпно захотілося вирватися із вогненного божевілля й повернутися до життя. З появою Гліба у неї вселилася впевненість, що все буде гаразд. І, перекривши гул натовпу, Марика відчайдушно закричала:

— Глібе! Мені страшно! Допоможи!!!

Почувши звук цього чистого, дитячого голосу, юрба опам’яталася. З людських очей ніби впала завіса, і вони усвідомили жахливість злочину, що вчинили. Вони палили дитину, маленьку дівчинку. Юрба розгубилася, не знаючи, як