Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 1

тісніше й тісніше притискається до неї, обіймаючи її тонкий стан. Тепер же, танцюючи з нею сам, Клесінський ледве стримувався від бажання, поїдаючи хтивим поглядом свою партнерку. А Орися швидше відчувала на собі погляд пана полковника, ніж бачила його, оскільки не піднімала на нього очей.

Несподівано Орисі захотілося піти звідси, утекти від цих людей світ за очі — такі вони всі стали їй огидні. Тому після танцю вона шепнула Клесінському, що втомилася й хоче додому. Той не заперечував. Але вже у дворі дівчина зрозуміла, що зробила помилку: їй доведеться повертатися додому наодинці з паном Матвієм, не рахуючи візника Кліща. Найкраще було б, подібно до інших гостей, залишитися ночувати в господарів! Але пані Грася вже прощалася з ними, розцілувавши Орисю й зажадавши від неї, щоби частіше приїжджала в гості, адже Ванда і Юзя будуть надзвичайно їй раді. Полковник підсадив дівчину в сани, сів поруч, і трійка коней жваво зірвалася з місця.

Коли вони доїхали до лісу, Клесінський наказав Яну зупинитися й забиратися під три чорти — він сам правитиме кіньми. Орися похолола від того, що їй доведеться посеред ночі залишитися наодинці з паном Матвієм у засніженому лісі. Кліщ без заперечень зістрибнув із саней і пішов додому навпростець, через лісові стежки.

Коні швидко понеслися снігом, що таємничо сріблився в місячному сяйві. Місяць переглядав крізь голі стовбури та гілки дерев і примушував їх відкидати дивовижні тіні на сніг, що іскрився так, наче хтось розсипав на ньому крихітні діаманти. Навколишню тишу порушував тільки свист полозів, тупіт і пирхання коней та мелодійний спів дзвіночків на їхній збруї. Пан Матвій, стоячи, спритно правив кіньми, але заїхавши в ліс, несподівано зупинив сани.

— Чому ти зупинив, пане полковнику? — з тривогою запитала Орися.

Матвій повернувся до неї, присів на сидіння і, знайшовши ручки дівчини під хутряною накидкою, узяв їх у свої долоні.

— Я не в силах більше мовчати. Я кохаю тебе, Орисенько! Кохаю гаряче і пристрасно! Серденько! Золотко моє! — прошепотів Матвій і, повністю втративши над собою контроль, схопив Орисю, мов оберемок, і почав обсипати її обличчя поцілунками, палко шепочучи: — Дівчинко моя! Ти п’яниш мене, мов південне вино! Солодші за мед твої уста! Радосте моя!

— Пусти мене, пане! Пусти! — Орися відвертала обличчя, намагалася вириватися й відбиватися від сильних рук полковника. Їй вдалося викрутитися, і вона, зістрибнувши із саней, почала втікати, але заплуталася в подолах довгих спідниць і впала. Матвій наздогнав дівчину, легко підняв на руки й поніс до саней.

— Відпусти! Та ти розум згубив! — кричала Орися. — Ти ж мені за батька годишся! Згадай, хто я! Ти ж зраджуєш брата! Відпусти мене!

Але хто почує її крик посеред нічного лісу?

А пан Матвій остаточно втратив голову. Він поклав Орисю на сидіння і, викрутивши їй руки, уп’явся жадібним і гарячим поцілунком. Відчуваючи, як дівчина виривається, б’ється в його руках, Матвій ще більше знемагав від збудження. Йому захотілося підім’яти її під себе, примусити здатися й підкоритися йому. Орися відчула, що він спритно розстебнув їй шубу і з пристрастю гладить її спину, стан, груди. Безпорадно звиваючись, дівчина зрозуміла, що більше не має сил чинити опір, що він набагато сильніший за неї, що варто йому лише задерти їй поділ і... Орися заплакала з відчаю. Відчувши на своїх губах її теплі сльози, Матвій отямився. Він випустив дівчину, відійшов від неї, важко переводячи дух. Потім укрив заплакану, перелякану Орисю хутряним покривалом, а сам сів на місце візника. Клацнув хлист, і трійка жваво зірвалася з місця.

Усю дорогу Орися гірко плакала. Їй було і бридко і соромно. Але найстрашнішим було те, що дівчина не знала, як із нею надалі вчинить пан Матвій. Як вона зможе ось так опиратися йому? Де їй знайти захист від його домагань, коли Тимофій так далеко?

Не доїжджаючи до свого маєтку, Матвій знову зупинив коней, зліз із саней і підійшов до Орисі. Зі страху, що він знову почне домагатися її, дівчина забилася в куток саней, натягнувши покривало до самих очей. Місяць затягнуло хмарками, тому обличчя пана полковника не було видно, але Орися відчувала на собі його погляд.

— Я кохаю тебе так сильно, як ніколи і нікого не кохав, — почав говорити Матвій. — Заради тебе, заради однієї твоєї ласкавої усмішки я здатен на все. Я розумію й не забуваю про те, що тебе привіз сюди Тимофій як свою наречену. Але він поїхав і, як я його знаю, не повернеться найближчим часом. Тимофій уже охолов до тебе, якщо взагалі коли-небудь кохав. Тому він не захоче міняти свою свободу на шлюб із тобою. Я ж пропоную тобі свою руку й серце. Не вимагаю негайної відповіді. Подумай, Орисю! Попри велику різницю у віці, я стану тобі добрим, люблячим чоловіком. Тобі не соромно буде вийти за мене заміж. Також обіцяю більше не нав’язуватися з поцілунками й готовий чекати того часу, коли ти усвідомиш усі вигоди нашого шлюбу. Подумай! Ти ніколи не пошкодуєш, що обрала мене. Клянуся тобі в тому!

Орися вислухала мовчки. Потім нахмурилася й відповіла:

— Ніколи Тимофій мене не залишить! Він щиро кохає мене, і я його чекатиму. Хоч би мені й довелося чекати його весь свій вік!

— Ти сама згодом переконаєшся, чим закінчиться твоє очікування! — усміхнувся Матвій. — Він з’явиться за рік, два і, мило усміхнувшись, попросить вибачення за свою довгу відсутність та скаже, що нічого тобі не винен.

Він повернувся на місце кучера й більше до самого будинку ні словом не озвався до дівчини. У дворі Клесінський допоміг Орисі злізти із саней, піднятися сходами. У сінях Орися швидко повернула в коридор і зникла у своїй опочивальні.

Кшися помітила, що її панна недавно плакала, але ні слова не посміла сказати. Її колишня господиня суворо привчила її не ставити запитань, які безпосередньо її не стосуються, тому Кшися лише замислилася про те, що ж могло довести панночку до сліз? Може, прийшла погана звістка про пана Тимофія? Та ні, тоді всі про