Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 1

Уже навіть приготували зашморг, коли під’їхали сани з жінками. Орися в задумі сиділа в санях, але підняла голову на шум і побачила, як чоловіки тягнуть до приготовленої шибениці жінку, що упиралася і благала помилувати її. Серце дівчини завмерло від жаху: вона впізнала Оксану, яка лікувала її після падіння з коня.

— Що вони хочуть зробити? — Орися заметушилася, звертаючись то до Матвія, то до пані Барбари, що сиділа навпроти в санях.

— Як що? Повісити відьму! Вона зурочила пана Павловського — через неї його кінь спіткнувся, і він програв суперечку! — зі сміхом відповіла поважна й побожна пані.

Орися жахнулася: «Так як же так можна?!»

— Пане Матвію! — вона вперше звернулася до Клесінського на ім’я. — Зроби що-небудь! Ну не можна ж так! Що ж це таке — через коня вбивати людину?

— Та яке мені діло до цієї відьми! — гордовито промовив Матвій.

— Але ж вона стільки разів допомагала твоєму синові, коли йому особливо було зле! Невже в тебе немає до неї подяки за порятунок твоєї дитини? — від обурення Орися забула про те, що відвідування Оксани челядь зі страху тримала в таємниці від свого господаря.

— Що? — презирливо вигукнув Клесінський. — Ну, лікувала! І що? То їй платили за це. Я що, по-твоєму, маю бути їй ще й удячним? Та хто вона така, щоб я за нею жалкував?

Карі очі Орисі заблищали від гніву. Вона піднялася на весь зріст у санях.

— Пане Лешеку! — голосно покликала Орися. Але той не чув її, бо намагався власноруч надіти зашморг на шию Оксані, яка відчайдушно опиралася.

Тоді дівчина підібрала пишні спідниці й легко зістрибнула із саней, побігла до натовпу, розштовхуючи на ходу чоловіків. Підбігши, вона схопила жорстокого шляхтича за руку.

— А ну не смій! Відпусти її! — так дзвінко крикнула Орися, що її голосок перекрив шум голосів шляхтичів і всі замовкли. Навіть сам Лешек сторопів із несподіванки й випустив із рук зашморг.

— Панно Ірино, але вона мене зурочила! — до Павловського нарешті дійшло, чого від нього хочуть.

— Одначе я прошу тебе пощадити цю жінку, пане! — Орися не стала вдаватися в подробиці того, чому неодмінно треба пощадити, оскільки розуміла, що до п’яного, озвірілого шляхтича зараз не дійде голос розуму. Отже, потрібно домогтися свого, використовуючи інші засоби. — Ти ж воїн, то чого ти, наче кат, сам вішаєш цю відьму? Сором який! — так тихо сказала Орися, що її почули тільки сам Павловський та тремтяча Оксана. — І, крім того, я дуже прошу тебе, пане! Виконай моє прохання! Тут немає нікого, хто був би добріший за тебе! Хіба ти відмовиш мені?

Орися подивилася просто в очі шляхтичу, трохи всміхнулася й підморгнула. Той зам’явся, усміхнувся у відповідь — Орися йому подобалася, — а потім, пом’явшись ще трохи, сказав:

— Тільки заради твоїх прекрасних очей, панночко, я пробачу цій відьмі! Господи, дай же мені на Своєму Страшному суді такого ж чарівного янгола в захисники, як панна Ірина! — голосно, на весь ліс заволав шляхтич, наостанок пнув Оксану й додав: — Дякуй панні, відьмо, за те, що врятувала твоє нікчемне життя! — і пан Лешек попрямував до натовпу приятелів.

У бідної жінки обличчям текла кров — хтось із нелюдів розбив їй ніс. Орися швидко дістала хустинку і простягнула її Оксані.

— Дякую тобі! Я винна тобі життя, панно, — сказала знахарка, затискаючи ніс та закидаючи голову, щоби зупинити кров.

— Бог із тобою! Нічого ти мені не винна. Швидше йди звідси, поки вони не передумали! — промовила Орися і, розвернувшись, пішла до саней, де її вже чекав пан Лешек, щоби, користуючись, як йому здавалося, чесно заслуженою прихильністю панночки, допомогти їй усістися в сани, поцілувати ручку і сказати декілька дурненьких компліментів.

Матвій сидів, підібгавши губи з досади, — коли Орися вистрибнула із саней, він зрозумів, що проґавив свій шанс постати перед нею в більш вигідному світлі, заступившись за відьму.

— І як це ти, мила панночко, набралася хоробрості?! — вигукнула пані Барбара. — Насправді, мені й самій було неприємно дивитися, як вішають цю жінку. Але вгамувати пана Лешека ще нікому не вдавалося! Не пам’ятаю випадку, щоби він когось послухав.

Орися нічого не відповіла: її вразила та байдужість, з якою поставилися до цього звірства інші жінки: у них на очах відбувалася безглузда жорстокість, а вони спокійно сиділи в санях, поправляючи свої хутра, ховаючи руки в муфтах і мило розмовляючи.

Шляхта поїхала собі далі, наче нічого не сталося, особливо не замислюючись про цю подію. Тільки пан Павловський гарцював біля саней Клесінського й усміхався Орисі, випрошуючи її згоду танцювати з ним у пана Залеського — адже саме до нього поїхала юрба, коли трохи протверезіла. Орися була змушена погодитися.

У пана Міхала після вечері, наприкінці якої сам господар просто звалився п’яним, завжди влаштовували танці, тому що в того були власні музиканти з дворових хлопів. Орисі було огидно танцювати з паном Лешеком — перед очима досі стояло закривавлене обличчя Оксани, але вона не могла нічого вдіяти, треба бути ввічливою з Павловським. Сьогоднішній випадок розкрив дівчині справжнє обличчя шляхти: благородні, веселі й життєрадісні шляхтичі були просто безжальними вовками в овечих шкурах. «Цікаво, а чи крутився б коло мене пан Лешек, якби знав, що я — донька простого міщанина? Був би він таким шанобливим зі мною?» — думала Орися.

Несподівано від настирливого й неприємного залицяльника її позбавив сам пан Матвій — він просто відсунув п’яного Лешека вбік і сам повів дівчину танцювати наступний танець. Якби гості були менш п’яні, то вони неодмінно помітили б той палкий погляд, яким дивився на свою позірну родичку пан Клесінський, кружляючи з нею в танці. Матвій ледь не вибухнув з ревнощів, коли побачив, як Павловський, користуючись становищем партнера з танцю, в’ється навколо дівчини, дедалі