Симона Вілар - Сповідь суперниці

цьому виявилося наше напруження, бо всі ми розуміли, що зважилися на нечуване — схопити графа Норфолкського в його володіннях, у його домі!

Але крок було зроблено — і пізно жалкувати про це!

Едгара було кинуто в підземелля власного замку, влада перейшла до графині. Та що там до графині — влада була в нас, у мене! Коли прибули б посланці короля, ми подали б їм усе так, як нам забажалося. І навіть краще було б, якби Едгара на той час взагалі не стало. Тому я постарався, щоб його помістили разом із Хорсою. І якщо графа вбили б у підземеллі, можна все було списати на бунтівника-сакса.

Я відчував себе переможцем, коли обходив пости на вежах. А повернувшись до зали, помітив, які веселі та збуджені мої хлопці. Бертрада вже пішла до себе, і, можливо, мені слід було б піти до неї, проте набагато більше мені хотілося залишитися зі своїми вірними лицарями, відзначити таку подію, як полонення графа. І захоплення Гронвуда! Нарешті Гронвуд-Кастл був моїм!

Челядінці Гронвуда принишкли, тулилися по кутках, схвильовано шепотілися, але коли я увійшов, миттю кинулися виконувати моє розпорядження. Принесли барильце вина, не дуже велике, оскільки напиватися нам не слід було. Я звелів віднести по чарці й стражникам на вежах. Хай знають, який милостивий новий господар Гронвуда. А таким я вже міг себе вважати.

— Вип’ємо за успіх! — я підніс кубок. — За успіх і мужність. Бо і те, й інше нам іще знадобляться.

І ми весело звели чаші.

* * *

Прокидався я важко. Повіки були мов свинцем налиті, в роті неприємний солодкуватий присмак. Я спробував поворухнутися, але чомусь це не надто вдавалося. Сили небесні! — коли ж я встиг так напитись? Пригадується, допив до дна лише одну чашу, потім ми розмовляли з соратниками, якраз збирався піти до Бертради…

Крізь головний біль і похмільну нудоту я відчув холодок неспокою.

— Гуго! — кликав мене хтось.

У очах миготіло світло, пливли яскраві кола.

— Гуго! Що робити, Гуго?

Здається, це був голос Теофіля.

Мої думки насилу оберталися. І вогко було якось, незатишно.

Я нарешті розплющив очі. Замружився. Наді мною клубочилося сіре марево, білястий серпанок. Я нічого до ладу не міг зрозуміти.

Десь поряд говорили:

— Це все Бігод винен. Він нас втягнув. Що тепер на нас чекає? Може, скажемо, що це з його провини?

Холодок неспокою ставав дедалі виразнішим. А з ним поверталася свідомість. Ніщо так не виводить із хмелю, як відчуття небезпеки.

— Гуго! Та прокинься ж ти!

Але я вже прокинувся. І зрозумів, що зі мною. Я був зв’язаний. Сповитий, мов немовля, міцними джгутами по руках і ногах. Білясте світло переді мною — то був денний туман, а поряд лежав Теофіль, теж зв’язаний. І лежав він на траві. Я підвів голову. Вони всі були тут: Герівей, Ральф і решта. Навіть їхні зброєносці та воїни лежали на схилі цитаделі Гронвуда, пов’язані, мов снопи. Деякі ще спали, очманілі, хтось навіть плакав.

Я заборсався, намагаючись розірвати пута. Побачив охоронців, які стояли неподалік. Лише двоє з них були у військових куртках із бляхами, решта — звичайний простолюд, обличчя знайомі, всі з челяді графа.

І тут я все зрозумів. Що ж, звинувачувати можу лише себе. Я дуже сподівався на своїх людей, не врахував, що слуги Едгара віддані йому, а не нам і не Бертраді. І ця чернь просто чимось обпоїла нас. Те барило з вином… Що вони додали туди, щоб ми так швидко впали в нетяму, я не знав. Та чи не все одно? Будь-якій куховарці було достатньо хлюпнути ківш макового відвару — й нас було знешкоджено тієї миті, коли ми найменше цього очікували. Ми ж бо розраховували, що доведеться мати справу з військами графа, витримати штурм, облогу, обговорювати умови, тримаючи Едгара в заручниках. Того, що якийсь простолюд так легко впорається з нами, я не чекав.

Я помітив, як прокинувся Герівей, закрутив головою, дико витріщаючись. Почав кричати, вимагати, щоб його розв’язали, що зараз він усім завдасть перцю… Я відвернувся, скрипнув зубами від безсилої люті. Це була повна поразка. Мій план провалився, як курінь рибалки, коли його зносить паводком.

— Що тепер робити, Гуго? — вкотре запхинькав поряд Теофіль. Не дочекався відповіді й почав тіпатися, силкуючись розірвати пута.

Із туману до нас підійшов один із охоронців. Саймон Муляр.

— Агов, свине, лежи тихо. Якщо поводитиметеся сумирно, може, граф вас і помилує.

Туман поступово розсіювався. Я побачив стіни Гронвуда. Навкруг збиралося дедалі більше люду. Всі витріщалися на зв’язаних, розкладених на схилі перед замком лицарів, сміялися, тицяли пальцями. Напевне, ми справді мали сміховинний вигляд. Ральф, який лежав неподалік, теж засміявся, але сміх цей був нерадісним.

Нарешті з’явився сам Едгар. Під’їхав на коні. З ним був його кошлатий Пенда, його воїни. Отже, я помилився, коли вирішив учора, що граф прибув, як завжди, самотою.

На мій подив, Едгар звелів звільнити нас. Ми підводилися, похитуючись. Сили в нас було не більше, ніж у новонароджених телят, та й зброю забрали. Едгар спішився, став напроти нас у своєму світлому широкому плащі до шпор.

— Я говоритиму з вами. За законом я можу наказати всіх вас стратити. Але стримує мене усвідомлення, що ви діяли за велінням графині Бертради. Ви її лицарі… Були її лицарями. Але відтепер моя дружина більше не потребує ваших послуг. Отже, можете забиратися. Проте мені потрібні хоробрі воїни. Тому тих із вас, хто покається і заприсягнеться мені у вірності, я готовий залишити на службі. Звісно, ви більше не житимете в таких умовах, які мали раніше. Вас розішлють по окремих фортецях, і там ви нестимете службу нарівні зі всіма. Платню і дах вам забезпечать. Решта можуть забиратися к лихій матері!

І подивившись на мене, додав:

— Вас, сере Гуго, пропозиція не стосується.