Анджей Сапковський - Lux perpetua

Dei gloriam, мета виправдовує засоби… Отже, гайда на Сенсенберг. Viribus unitis[114]… Стій, стій, почекай, куди це ти, Горне? Я не закінчив говорити. Ми укладаємо перемир'я, будемо діяти спільно. Але з певними кондиціями.

— Слухаю.

— Не бажаючи назвати наше перемир'я крихким, я назву його тимчасовим. Ти ще не вільний, після Сенсенбергу я захочу з тобою побалакати. Обмінятися інформацією. І встановити обсяг… взаємних послуг… У майбутньому.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти прекрасно знаєш, що. Ти щось даси, я щось дам. А щоб нам було краще і більш конфіденційно розмовляти, я тебе ізолюю. Не у в'язниці. У монастирі.

— Якщо вже на то пішло, — усміхнувся Урбан Горн, — то прошу в жіночому. Наприклад, у тому, в якому ти тримаєш наречену Рейневана.

— Про що ти, до біса, говориш? — скипів Гейнче. — Яка наречена? Вже не вперше до мене доходять ці нісенітниці. То я мав би… Свята Курія мала би викрадати й ув'язнювати дівчат? Це якийсь абсурд!

— Ти заявляєш, що це не Інквізиція тримає в ув'язненні Ютту Апольдівну?

— Саме так, я заявляю. Досить дурниць, Горне. Перед нами sanctum et gloriosum opus[115]. Сенсенберг і Чорні Вершники.

— Ми з ними впораємося, бо ми вкупі, - Егберт де Кассеоль встав, гримнув кулаком по столу. — А вкупі сила! У дорогу, з Богом! Якщо Бог з нами, то хто проти нас?

— Si Deus pro nobis, — підхопив Гейнче, — quis contra nos?

— Když jest Bůh z námi, — закінчив з усмішкою Горн, — і kdo proti nám?

* * *

Вони поїхали, не гаючи часу, вскач, сорока п'ятьма кіньми: копанецький загін, кнехти інквізитора, найманці Горна. Їхали в напрямку Качавських гір; дорогу Парсіфаль докладно не запам'ятав, бо був у стані перманентного збудження, близького до дрожу.

За якийсь час вони залишили позаду останнє село, останній слід людського житла, опинилися серед диких пустищ, у Шльонську, якого Парсіфаль не знав. Впевнений в остаточному тріумфі цивілізації, він вражено дивився на віковічну пущу, якої ще не торкалася сокира. На кам'янисті, голі, порізані ярами пустирі, де, мабуть, багато років не ступала нога людини.

А потім вони побачили. Круте, пошарпане урвище. Вершину, що здіймалася над ним. А на вершині — руїни замку, вищирену зубцями стін мініатюру лицарського замку зі Святої Землі.

До замку вів звивистий яр. При вході до яру їх зустріла картина того, що залишилося від попередників. Войовниче обличчя Егберта де Кассель зблідло, сполотніли загартовані в боях армігери. Кнехти хрестилися, деякі почали голосно молитися. Парсіфаль заплющив очі. Попри те, він побачив. І побачене врізалося в пам'ять.

Вхід до яру був майже повністю перегороджений великою купою кісток. Аж ніяк не безладною. Хтось завдав собі труд викласти з черепів, тазів, стегнових і сплетених із ребрами гомілкових кісток привітальну декорацію, щось на кшталт тріумфаль ної арки. Нудотний сморід доводив, що конструкція постійно розбудовувалася, дещо було додано до неї зовсім недавно.

Коні не хотіли йти, почали храпати. кидатися і бити копитами. Не було іншого виходу, довелося їх залишити. При спутаних конях пан де Кассель наказав стати на варту чотирьом кнехтам. Під командуванням армігера. І Парсіфаля фон Рахенау.

У такий-то спосіб Парсіфаль фон Рахенау, будучи формально повноправним учасником здобуття Сенсенбергу, із самого здобуття не бачив нічого. Зокрема його оминуло видовище страшної смерті трьох кнехтів, яких у брамі замку оббризкала грецьким вогнем магічна пастка. Не бачив, як найманці Горна після важкої битви порубали чотирьох Чорних Вершників у внутрішньому дворі. Як на кнехтів інквізитора, котрі вторглися в алхімічну лабораторію, напав потворний карлик, гном чи інший пекельник, жбурляючи в них бутлями з їдкою кислотою. Як чудовисько згоріло живцем, саме закидане у відповідь смолоскипами.

Парсіфаль не бачив запеклої битви між де Касселем з копанецькими армігерами та п'ятьма останніми Вершниками, оточеними в лицарському залі. Не бачив, як їх врешті-решт посікли, просто порубали на шматки. Не бачив, як їхня кров бризкала на стіни і на фрески на цих стінах. На Ісуса, який вдруге падав під хрестом, на Мойсея з кам'яними скрижалями, на Роланда в битві із сарацинами, на Готфрида Бульйонського, який в'їжджав у Єрусалим. І на Персіваля, що стояв навколішки перед Граалем.

Був вечір, коли загін повернувся. Інквізитор Гейнче. Урбан Горн з перев'язаною рукою. Поранений у голову Егберт де Кассель з Копанця. І ще двадцять четверо. З тридцяти шести, які з ними вирушили.

Вони від'їхали мовчки, зосереджені. Без зайвих балачок, без звичайного в таких випадках вихваляння подвигами і перемогами. З почуттям добре виконаного обов'язку. Sanctum et gloriosum opus — ось що вони зробили.

А на тлі всіяного зорями неба чорна брила руїн замку

Сенсенберг палала, як смолоскип, бухаючи вогнем з усіх своїх вікон.

* * *

— Уночі мені снилася пожежа, — сказав Рейневан, закидаючи сідло на коня. — Великий вогонь. Цікаво, що може означати такий сон? Може, перед виїздом відвідаємо майстра Зброслава? Бо це міг бути віщий сон. Може, він означає, що треба поспішати, як на пожежу?

— Дай Боже, щоб ні, - Рікса підтягла попругу. — Обійдемося без таких віщувань, без вогнів і без пожеж. Тим більше, що день обіцяє бути гарячим.

Розділ чотирнадцятий

у якому кровоточать облатки і зустрічаються друзі. А на місто Болеславець опускається ніч. І, як у Вергілія, сон опановує усе живе.

День дев'ятого червня року Божого 1429 привітав теплом від самого досвітку, а вже близько третьої години дня запанувала задуха, просто-таки паралізуюча спека. Мешканці Гельнау, села, розташованого біля самого устя Ниського розламу, які завжди, щодня, пильно поглядали на гору Варнкоппе, що здіймалася на півдні, дев'ятого червня залягли в тіні, солодко розімлілі та байдужі до всього.

З отупіння їх вирвав крик. Крик, сповнений жаху.

— Сигнал! Сигна-а-ал!

Кричав селянин із найдалі розташованого поля. Кричав, показуючи на гору Варнкоппе, з вершини якої здіймався і бив у небо вертикальний стовп чорного диму.

* * *

У Ємліці, містечку, розташованому на південь від Житави, пробощ парафії святого Киріака ішов нефом костелика, витираючи рукавом сутани спітніле обличчя. Він спотів, покрикуючи і нарікаючи на робітників, які ремонтували господарську будівлю плебанії, а тепер поспішав до ризниці, щоби передихнути у прохолоді мурів. Часто, ой, як часто він забував зупинитися по дорозі, щоб перехреститися перед вівтарем, а якщо й робив це, то машинально і бездумно. Однак минулої ночі пробощ мав сон, поганий сон, після якого священик поклявся собі більше не припускатися такої недбалості.

Він зупинився, опустився на коліно. І почав кричати. Голосом настільки страшним, що почули і прибігли